1-й батальйон 56-ї гвардійської танкової бригади займав оборону в селі Лучино. Після кількох відбитих атак противника настало довгоочікуване затишшя.
Тиша не тривала надто довго. Сонце вже сіло. І раптом гуркіт. Розрив снаряда поруч із селянською хатою немов розколов землю і вивернув навиворіт душу, залишивши після себе зловісний сморід горілого тротилу і глибоку воронку з насипним по колу «бруствером». З неба ще продовжували сипатися грудки і взрыхленные частинки чорнозему, як знову весь ділянку оборони потряс потужний розрив. Великий фугас здибив землю справа за хатою. Закувыркались в повітрі безформні уламки сараю, вогонь спалахнув пожежі продовжив спустошливу роботу. З проміжками в кілька секунд пролунали третій і четвертий розриви.
До далекобійної артилерії підключилися знаряддя калібром поменше, і весь передній край нашої оборони заволокла завіса диму і пилу.
У відповідь звідкись ззаду знайомим басом загули наші важкі гармати. Їх дружно підтримали семидесятимиллиметровки, що стоять у полі за Лучимом, уривчасто заплескали зовсім поруч сорокап’ятки і міномети.
Починається ранок. Артналет триває. Мабуть, після нього гітлерівці підуть в атаку.
Лейтенант Гурін, припавши оком до окуляра прицілу, повільно повертав вежу і, трохи пошевеливая гармату, стосувався перехрестям всіх підозрілих предметів на «нейтралці». Але на спуск не натискав: стріляти команди не було.
Вже добре проглядався сектор обстрілу. Димними султанами виднілися розриви наших снарядів: у дворах, на вулиці, що піднімається від греблі вверх, біля колишньої будівлі школи та вздовж лінії ворожих траншей. Чіпкий погляд Гуріна засік нагромадження жердин, гілок та соломи між хатами. Раніше їх не було. Схоже, танки або бронетранспортери. Мовчать. Не хочуть демаскувати себе. Мабуть, гітлерівське командування накопичує сили для атаки. Гурін по рації повідомив про помічені об’єктах командиру роти.
Артилерійська дуель тривала ще хвилин двадцять, а потім поступово вщухла.
Гурін відкрив кришку люка, висунувся по пояс з вежі, повернувши голову вліво, лейтенант побачив, що командир сусіднього, що стоїть біля самої дамби, танка, молодший лейтенант Микола Кулаков теж піднявся з вежі і оглядається навколо. Обидва екіпажу перебували на зорової зв’язку. Їх сектори обстрілу межували між собою, при необхідності можна було прийти одне одному на виручку — допомогти вогнем гармати і кулеметів. Повернувшись у бік Гуріна, Кулаков підняв у вітанні руку, мовляв, «добрий ранок».
Поблизу від капоніра, в якому знаходився танк Гуріна, обладнані позиції стрілецької роти.
Раптом Гурін почув знайомий голос старшого лейтенанта — командира стрілецької роти:
— Танкіст, будь другом, виручи! Є цілі: треба торохнути пару раз.
Ротний по-сусідськи часто інформував лейтенанта Гуріна про появу нових цілей в розташуванні супротивника і завжди просив торохнути по ним з гармати, як говорив, «хоча б для порядку». Ось і зараз, стоячи біля лівого борту танка і відчайдушно жестикулюючи, він просить:
— Так значить, шарахнешь. Для порядку хоча б. От спасибі!
Що стосується стрільби по ворожих цілей, то гвардії лейтенант за час перебування в обороні завоював у піхотинців великий авторитет. Але стріляти просто так, «для порядку», то цього командир танка, який в попередніх боях зарекомендував себе влучним стрільцем, не міг собі дозволити навіть в думках.
Уважно вислухавши командира стрілецької роти і уточнивши все до подробиць, Гурін опустився в командирський люк. З вежі долинула команда заряжающему, і оглушливі постріли танкової гармати були зустрінуті схвальними вигуками піхотинців, які спостерігали вибухи на ворожій стороні.
— Снайпер! Як пити дати, снайпер! — плескаючи себе руками по стегнах, захоплювався ротний.
А Гурін, не втрачав часу, переміщав танк в запасний капонір.
З самого ранку якийсь безпричинний неспокій опанував Гуриным. Вже ретельно перевірив з екіпажем танк, наявність снарядів, заправлення паливом і олією, а гнітючий настрій не проходило. Не змінили його навіть вдалі постріли з гармати. Позначалося те чи тривале очікування нової ворожої атаки, то втома — за ніч майже не вдалося заснути. Притулившись головою до огорожі казенної частини гармати, лейтенант задрімав.
Прокинувся від сильного вибуху.
— До бою! — подав команду, ледь відкривши очі.
Гітлерівці знову почали артилерійську підготовку. Гуркотіло по всій ширині нашої оборони. На цей раз противник змінив свій розклад і, треба думати, з серйозними намірами. Снаряди рвалися щільно по фронту і в глибину. Були прямі попадання по окопах піхотинців. Стукали осколки і вежі. Горіли хати у Безодні, палала техніка, гинули люди.
— Товаришу лейтенант! Біля будівлі школи з’явилися німецькі вантажівки з піхотою, — доповів заряджаючий Олексій Семененко.
— Ага, бачу. Молодець, Альоша. Осколковим, заряджай!
— Осколковим, готово!
Семененко припав до оглядового приладу. З-за рева і суцільного гуркоту канонади екіпаж майже не чув свого пострілу. Тільки знайомий поштовх та запах згорілого пороху свідчили про те, що гармата спрацювала. Снаряд влучив у кузов вантажівки, де було повно гітлерівських солдатів.
— Ур-ра! — закричав Він і додав по ТПУ, щоб ввести в курс механіка-водія і стрільця-радиста: — От дає командир, врізав прямо в машину!
Ще один постріл, і другий вантажівка перетворився і палаючий факел. З-за хат і укриттів, які були виявлені ще вранці, почали виповзати танки, бронетранспортери Вони тут же йшли в атаку, извергни вогонь з усіх стволів.
— Отримуйте, гади! — процідив лейтенант крізь зуби, посилай снаряд в борт бронетранспортера.
Кількома пострілами з гармати Гурін уклав майже два взводи ворожої піхоти. Темп бою наростав. Постріли гармат і мінометів, вибухи снарядів і мін, гул двигунів, кулеметні черги — все злилося в суцільний вібруючий гул. Половину боєприпасів витрачено, а фашисти все лізуть. У бойовому відділенні нічим дихати, хоча й безперервно працює вентилятор вежі. Альоша ледве встигає змахувати піт рукавом гімнастерки, а лейтенант всі командує: то бронебійним, то осколковим — заряджай, і ніякої паузи.
В гарячці бою Гурін не помітив, як з лівої сторони городами проповз «тигр», спустився на дорогу і під прикриттям високою узбіччя попрямував до танку Кулакова.
— «Тигр» ліворуч! — доповів заряджаючий.
Лейтенант різко повернув вежу і почав підводити гармату. Ціль заважав стоїть ліворуч сарай.
«Микола «тигра» не бачить. Доведеться виводити танк з капоніра, треба виручати товариша», — вирішив командир.
— Заводь! Задню передачу, правий на себе! Швидко!
— Є! — почулося з відділення управління, і тут же зарокотал двигун.
Відважний Гурін не знав, що за його тридцатьчетверкой спостерігає з укриття навідник «пантери». Трохи тільки корму танка здалася над капоніром, пролунав сильний удар у лівий борт. Двигун захлинувся і замовк. Язики полум’я тут же увірвалися в бойове відділення. На роздуми часу не залишалося. Знявши лобової і спарені кулемети, захопивши кілька дисків і гранати, екіпаж залишив палаючу машину і заліг неподалік у окопчике.
Лейтенант вів вогонь з одного кулемета, Семененко — з іншого. Гурін з властивою йому ретельністю, не звертаючи уваги на біль від отриманих опіків, ретельно прицілювався і короткими чергами вражав наступаючу піхоту. Йому вторив Олексій. І раптом пауза. «Чому це лейтенант так довго не стріляє?» — подумав заряджаючий. Свідомість пронизала страшна здогадка. Семененко кинувся до лейтенанта і заціпенів. З невеликої ранки на шиї, пульсуючи, струменем стікала на землю кров.
…Після ранкового артналета екіпаж Миколи Кулакова займався оглядом машини. Командир танка з заряджаючим і стрільцем-радистом перевіряли озброєння і боєприпаси.
Здавалося, що й цей день буде схожий на минулий. Однак молодшому лейтенанту Кулакову не давали спокою з’явилися в його секторі нові замасковані об’єкти. З цієї причини він вирішив посилити спостереження, додатково виділивши для цього двох автоматників з танкового десанту.
Артилерійська підготовка противника розпочалася раптово, але екіпаж не був захоплений зненацька. По команді «До бою!» всі без суєти зайняли свої місця. Відбиваючи атаку противника, танкісти знищили більше тридцяти ворожих солдатів, два міномети, один артилерійський тягач і два бронетранспортери.
Несподівано для танкістів Кулакова з-за довгого сараю метрах в шестистах виповз незграбний «тигр», зупинився і почав повертати вежу.
Кулаков, помітивши небезпеку, відразу ж дав команду зарядити гармату. Але, мабуть, механічно замість подкалиберного наказав подати бронебійний снаряд.
Гримнув постріл, і Куркулів виразно побачив, як снаряд, потрапивши точно в лобову частину, срікошетіровал вгору. Тільки тепер Микола зрозумів, яку фатальну помилку допустив.
Гримнув постріл «тигра», його громоподібний гуркіт заглушив запізнілу команду: «Подкалиберным, заряджай». Величезної сили ковзний удар на вежі висік сніп іскор, дрібних осколків і окалини. Кілька секунд тривало мовчання в бойовому відділенні, а потім оглушений молодший лейтенант невпевненою рукою підвів гармату під вежу вежу «тигра» і натиснув на спуск. Повторилося те ж саме: не почувши команди, заряджаючий знову дослав у казенник бронебійний снаряд. Вежа «тигра» зловісно поверталася, а довгий хобот знаряддя з набалдашником завмер на рівні очей Кулакова.
— Заводь! Задню передачу, лівий на себе! — закричав Кулаков, бачачи в русі єдино правильне рішення.
Але тільки танк, вискочивши з капоніра, став, як було наказано, робити розворот, ворожа болванка вдарила в лобову броню, заклинив кришку люка механіка-водія. Адодин якось неприродно зіщулився, опустивши на груди голову.
Наступні постріли гримнули одночасно. Але молодший лейтенант вже не бачив результату свого пострілу. Якась диявольська сила жбурнула його на підлогу бойового відділення, і шматки металу вп’ялися в тіло. Машина загорілася. Пролунав стогін заряджаючого. Механік-водій продовжував сидіти на своєму сидінні без руху.
— Залишити машину! — ослабленим голосом подав команду Кулаків.
Бойове відділення вже наповнилося димом, у нього проникали язики полум’я. Стрілок-радист допоміг пораненим вибратися через вежу. Тут на допомогу їм прийшли піхотинці і потягли в укриття…
Щось нестерпно запершило в горлі. Адодин чхнув і прийшов в себе. Відкрив очі—нічого не зрозумів. Кругом їдкий дим, дихати нічим. Свідомість миттю прояснилася. Горить машина! А де екіпаж?
На дотик переконався: в танку нікого. Значить, подумали, що убитий. Це кінець! Але тут же жахнувшись своєї думки, різко рвонув на себе засувку люка, поправив бічні задраювання. Ні, не відкривається. Штовхнув руками раз, інший — ніяких змін. Виходить, заклинило болванкой і треба йти через вежу. Захищаючи обличчя рукою, Адодин піднявся в бойове відділення. Язики полум’я з моторного відділення рвалися у відкритий люк заряджаючого, зачіпаючи гарматні і кулеметні диски. Ось-ось станеться вибух. Єдиний шлях до спасіння — через командирський люк! Як тільки Андрій відкрив люк, полум’я рвонулася в ліву половину вежі і охопило юнака. Долаючи нестерпний біль, він з останніх сил підтягнувся на руках і вискочив з люка.
Як падав з вежі, як катався по землі, збиваючи полум’я разом з обривками палаючого комбінезона, Андрій не пам’ятав. Не пам’ятав того, як вдарила автоматна черга, поранивши його двома кулями. Тут знову на допомогу прийшли піхотинці і трохи тільки встигли сховатися в окопі, в палаючій тридцатьчетверке почали рватися боєприпаси.
…Короткий осінній день уже наближався до вечора, але жорстокий бій не вщухав ні на хвилину.
Від порохових газів, частих пострілів своєї гармати і майже безперервних вибухів голова у командира крутилася, і злегка підтошнювало. Але Масленніков стріляв влучно. Важко сказати, скільки фашистів уклав Юра у своєму секторі. Рахунок пригніченим цілям вів заряджаючий. Він зазначив, що знищені два мінометних і три гарматних розрахунку, два бронетранспортери. Молодший лейтенант подавав команди, ретельно прицілювався і спокійно натискав на спусковий механізм. Оскільки відстань до кожного орієнтира було точно визначено заздалегідь, то стрільба йшла без промахів. Це надавало командиру танка впевненість, а його авторитет в очах екіпажу зміцнювався все більше і більше.
Молодший лейтенант вирішив відкрити свій люк, щоб хоч трохи провітрити бойове відділення і одночасно розглянути в бінокль передній край. Але ледве встиг поставити кришку люка на стопор, пролунав неймовірної сили удар в башту і гуркіт сильного вибуху. Масленніков без почуттів звалився вниз.
Кілька секунд оглушений екіпаж не міг збагнути, що сталося. Побачивши нерухомо лежачу командира, заряджаючий відразу ж кинувся до нього. З носа і садна па обличчі в того текла кров.
— Товаришу молодший лейтенант! Що з вами? — в розпачі кричав заряджаючий.
Командир мовчав. Механік-водій тремтячими руками підняв його голову і став бинтом витирати кров на побледневшем особі. Танкісти мовчки дивилися на нерухомого командира, подумки прощаючись з ним. Але раптом Масленніков заворушився і відкрив очі. Обвів нерозуміючим поглядом здивованих товаришів і спробував сісти, але, застонав, знову ліг на дбайливо подложенную куртку.
Екіпаж як підмінили. Хлопці заметушилися, намагаючись, хто чим може, полегшити страждання командира. В руках заряджаючого опинилася фляга.
Зробивши один-два ковтки, Масленніков пожвавився: Ну і довбануло мене, братці! Уявляєте, осколковим — під основу командирської башточки. А якщо б я піднявся трохи вище?
— Тоді, значить, ще повоюємо, — зраділо сказав стрілець-радист, — Командир наш, видно, в сорочці народився.
Молодший лейтенант знову сів за гармату. Екіпаж продовжував бій.
Атаки противника тривали до настання темряви. Гітлерівці відійшли, залишивши сотні трупів солдатів і десятки обгорілих танків і бронетранспортерів.
Чималими були і наші втрати. Але ми домоглися головного — ворог не пройшов. Не пройшов ні того дня, ні в наступні.
З цього оборонного рубежу ми не відступили ані на крок. Незабаром послідував наказ на передислокацію: бригаду виводили в резерв.