Володимир Омельянюк займався не тільки виданням газети. Одночасно він готував групу робочих Мінської ТЕЦ-2 для відправки в партизанський загін. На електростанції в першу воєнну осінь стала діяти підпільна організація, якою керував комуніст Микола Іванович Ярославцев, завідував гаражем. У листопаді через В’ячеслава Нікіфорова він встановив зв’язок з Комарівської групою. Омелянюк добре знав Миколу Івановича, не раз розповідав мені про нього, про сміливих справах його товаришів.
— Я обов’язково познайомлю тебе з Ярославцевым, — говорив він. — Цікавий чоловік. Енергійний, вольовий. І досвідчений підпільник.
— А чому особливості їх досвіду? Може, що-небудь слід перейняти, запозичити?
— Взяти хоча б структуру організації. Вона складається з трійок. Ярославцев пов’язаний тільки з їх керівниками. Це дуже важливо для конспірації. І в разі провалу краще, коли менше людей знають один одного.
Познайомитися з Ярославцевым у Мінську мені не довелося. Ми зустрілися пізніше, коли він прибув до загону.
Спочатку група ТЕЦ-2 була невеликою. Крім Ярославцева в неї входили найстаріший робочий станції Матвій Губа, червоноармійці Олексій Семенов, Костянтин Шихов і лейтенант Микола Смирнов. На станції працювали багато колишні військовослужбовці. На початку війни вони стійко билися з ворогом на підступах до Мінська і в самому місті. Коли ж їх частини були оточені військами противника, ті бійці і командири, яким вдалося уникнути полону, знайшли притулок у патріотів Мінська.
Микола Смирнов, наприклад, перше бойове хрещення прийняв на кордоні. В оборонних боях танковий полк, в якому він служив, поніс великі втрати. В кінці червня в лісі під Мінськом зібралося близько півтори сотні бійців з різних частин. У їх числі опинився і Смирнов. Думали, як бути далі, і одностайно вирішили прориватися через Мінськ на схід. Під вечір вісім вантажних машин з червоноармійцями на великій швидкості спробували проскочити по міських вулицях. Але зробити це не вдалося. На Червенском тракті, біля м’ясокомбінату, гітлерівці відкрили вогонь по машинах. Зав’язався нерівний бій. У живих залишилося лише кілька бійців. Миколая, пораненого в ногу, вкрив робочий ТЕЦ-2 Андрій Медведєв. Підлікувавшись, Смирнов залишився працювати па електростанції.
Так само опинилися в робочому колективі і Євстафій Ляхів, Костянтин Шашкін, Микола Мельников, Афанасій Гавриш та багато інших. Вони не склали зброї, не припинили боротьби з ворогом, але тільки діяли тепер іншим шляхом — стали бійцями підпілля.
«Робочі! Не вірте німцям про їх перемоги. Червона Армія б’є гітлерівців на всіх фронтах. Не виконуйте розпоряджень німецької адміністрації, не давайте відновлювати потужності електростанцій, виводите з ладу техніку, зробіть свій внесок у загальну перемогу над ворогом!
Вас умовляють їхати в Німеччину на роботу, обіцяють райське життя в рейху. Не вірте їм! Ви будете там рабами. Йдіть в ліс, до партизан! Краще померти зі зброєю в руках на своїй землі, ніж стати рабом німецьких баронів і фабрикантів.
Смерть окупантам!»
Іноді листівки потрапляли в руки шефа станції. Задихаючись від люті, він носився по цехах і волав:
— Де взяйль це?
— Нічого не знаємо, — знизували плечима робітники.
— Всіх буду повешайт, доннер веттер!
Починалися допити. Але підпільники діяли обережно, і напасти на їхній слід ворогам не вдалося.
Особливо сказився шеф станції, коли з контори викрали дві друкарські машинки. Підпільники відправили їх в партизанський загін «Білорусь», який дислокувався в пуховичских лісах. Туди ж, а також у логойский загін вони, крім того, переправили чимало зброї, боєприпасів, здобутих на військовому складі неподалік від вокзалу. Членам групи вдалося зв’язатися з комірником цього складу, латишем за національністю, який називав себе Васею. Гвинтівки він виносив по частинах, на конспіративних квартирах їх збирали та відправляли в ліс.