Шлях радянських військ пролягав на південний захід, до кордонів Запорізької області. В районі Володимирівки фашистські автоматники під прикриттям танків пішли в контратаку. Фашисти відчули, що ми від них відсікаємо Азовське море, а вони ще не встигли вивезти награбоване. Тому прагнули стримати натиск радянських військ.
З Володимирівки ми вибили німців і, не затримуючись, рушили далі. До Гуляй поля фашисти особливо не пручалися. Все-таки вони дуже сильно сподівалися на міць укріплень Міус-фронту. Тепер же їм доводилося створювати укріпрайони в поспіху, а ми наступали і наступали.
Безкраї кукурудзяні поля. Урожай багатий, а збирати не те що нікому, а люди просто бояться виходити з укриттів. І правильно роблять. Війна навіть під час перепочинку загрожує смертю.
Наказано оволодіти Гуляй-полем і розвивати успіх на Горіхів. Батареї зайняли вогневі позиції. Мій ПНП у воронці від авіабомби, тут же — командир нашого полку з 3-го гвардійського стрілецького, їх зв’язкові. До речі, кілька слів про одне з них, старшого сержанта Пугачову.
У довоєнному житті він жив не в ладах з законом і меч Феміди разив його не один раз. Коли ж прийшла війна, воював безстрашно і вміло. А крім того, був хорошим імітатором. Свист кулі він зображував так точно, що хотілося пригнутися. І захищалися. В тому числі і командир полку.
Зрештою Писанко наказав відправити Пугачова до нас в дивізіон. Призначили ми старшого сержанта командиром відділення боепитания. Кращого я не знав ні до нього, ні після.
Дещо порушили наші порядки «мессери». Після нальоту згоріли дві автомашини і вийшла з ладу оптика в одного знаряддя. Але стріляли наші артилеристи влучно і допомогли дивізії зломити опір фашистів,
Взяли Гуляй-поле. Попереду — Горіхів. Але мощі поменшало. Втрати в живій силі і техніці були значні. В нашому дивізіоні, наприклад, залишилося 8 гармат і не більше десятка автомашин. І тут сказали своє слово технарі. За короткий час перепочинку вони відновили 5 гармат і 6 студебекерів. Навіть суворий Писанко став називати наш дивізіон не інакше як «родненьким».
У міста Оріхова фашисти встигли спорудити оборонні рубежі. Тим більше, що місцевість дозволяла. Місто розташовується на правому березі притоки Молочної—річки Конки. Берег укріплений дотами, кулеметними гніздами, артилерійськими позиціями. І назвали гітлерівці свої оборонні редути «лінією Вотона». Ну і, як водиться, оголосили її непрохідною.
Але на підступах до Дніпра «гітлерівці пішли в контратаку. В якійсь мірі і для нас вона виявилася несподіваною. Але Орєхова ми все ж не віддали.
В цьому бою загинув сержант Абрамов. Тільки що ми обговорювали з ним варіанти якнайшвидшої доставки снарядів до батарей…
Перейшли до оборони. Розосередили знаряддя, встановили зв’язок. ПНП влаштували поблизу хутора Щербаки. Розвідники Романів і Вітрів не спускали очей з супротивника виявляти вогневі точки противника. Їм допомагали молоді бійці. Серед них прибув з поповненням рядовий Корявець. Він швидко навчився точно засікати цілі за допомогою оптичних приладів.
З настанням темряви фашисти спробували по балці проникнути до нашого ПНП, але напоролися на бойову охорону стрілецького полку. Як потім з’ясувалося, вони йшли за «языком», та ще офіцером. У зав’язався бою, в якому взяли участь і артилеристи, ворожі розвідники були або знищені, або взяті в полон.
Вранці контратаки поновилися. Піхота противника при підтримці танків і авіації намагалася вибити нас з Оріхова. А коли атаки видихалися, наша дивізія у взаємодії з сусідніми підрозділами перейшла в контрнаступ. В цих боях особливо відзначилися бійці старших лейтенантів Шведа і Толстогузова. Особливо влучно стріляли гармати Шевцова, Юдіна, Пешкина.
Чим ближче Мелітополь, тим запеклішою бої. Стратегічно це зрозуміло, практично захлопується сухопутна дорога у Крим.
