Ми зрозуміли, що вирватися з підвалу вдень буде важко, вирішили пробиватися вночі.
Підібрали останні патрони і гранати. Харчів у нас не було, а яму з водою остаточно завалило обрушився стелею. Пробували відкопати, але там виявилася тільки земляна, перемішана з вапном кашка. Комбат розподілив, кому яке вікно охороняти, а сам взяв на себе північно-східну двері. Вночі пробували пробитися, але не вдалося, і нам довелося знову піти в підвал. Так ми просиділи всю ніч. Рано-вранці німці стали закидати нас гранатами, але в підвалі від гранат можна було сховатися, а осколки нам були не страшні.
До вечора патрони були на межі. У будівлі котельні наші сапери встановили фугаси. Апарат для здійснення вибуху перебував у нас в підвалі, але чому – то вибуху не вийшло. Ймовірно, був перебитий кабель або німці виявили фугаси і знешкодили. Вранці 16 жовтня одного нашого бійця тяжко поранений, він стогнав і просив пити. У роті нудотно гірко, від спраги паморочиться голова.
Зрозумівши, що вони не зможуть знищити нас гранатами, німці підігнали до вікна танки і стали стріляти з гармат. Але ми перебігли у кут за залізобетонну сходи. Її можна було розбити тільки прямим попаданням. Правда, дуже неприємний запах від вибухівки і диму, але нічого не поробиш…
Піднялася пилюка, нічого не видно. Німці стали спускатися в підвал, ми відкрили вогонь. Вирішили, що якщо не проб’ємося, то помремо в підвалі.
Автоматників можна було бити з кулеметів, але от з танками боротися важче. Гранат у нас не було. Але пам’ятаю, хтось знайшов одну гранату у ванній. Потрібно було добре використовувати цю єдину гранату. Комбат наказав Бочкарьову знищити нею фашистський танк, який нас сильно турбував.
Ми підсадили Бочкарьова у вікно. Сильним кидком він кинув протитанкову гранату під гусеницю танка. Німці не чекали такого сміливого вчинку. Навіть не стріляли, і тільки коли розірвалася граната, відкрили вогонь з автоматів. Бочкарьов вже стрибнув у підвал. Пізніше ми дізналися, що у танка лопнула гусениця.
Ввечері німці підбитий танк викрали за руїни котельні. Пішли другу добу битви за підвал. Ні вдень ні вночі не припинявся бій. Пам’ятаю один випадок. У вікні з західного боку підвалу, показалася рука одного фашиста. В ній чорний пакет. Ось він впав у підвал, але вибух стався не відразу, я встиг перебігти і залягти за велику чавунну трубу, що лежала в підвалі.
пораненому товаришеві. Вночі на фабриці-кухні вдарила наша артилерія. Німці стихли.
Вранці по них ударили наші «катюші». Добре стріляли. Весь підвал трясло як у пропасниці.
Німці стали перебігати в котельню фабрики-кухні. Годині о п’ятій ранку з нашої сторони стали лунати автоматні черги. Виявилося, що це йшло до нас підкріплення.
Вів цю групу молодий лейтенант. Дуже шкода, що його прізвище я не пам’ятаю.
Він ніколи не сидів на одному місці. Якщо він не строчив з автомата, то ліз з протитанковою рушницею па зруйновану сходову клітку. Цей лейтенант був родом із Сталінграда, тут закінчив військове училище.
Колишній начальник штабу 181-го окремого пульбатальона С. Н. Бойко тільки через 22 роки розповів мені, що командування 184-го пульбата знало про нас і він особисто домігся у командира дивізії генерал-майора Ф. Н. Смехотворова виділення групи бійців, яка прийшла нам на допомогу.