Один з найбільш знаменитих рейкових ударів білоруські партизани обрушили на фашистів у ніч на 20 червня 1944 року. В ньому активну участь брало і Барановичское з’єднання. Про цієї операції детально розповіла наша газета у кореспонденції «Удар по комунікаціях ворога».
Бригада «Вперед» в ту ніч атакувала залізничну станцію Юратишки на лінії Ліда — Молодечно. Командир бригади Ф. Р. Комарів і комісар Н. Ст. Пронькін детально розробили план операції, але в останню хвилину виникла непередбачена обставина: на станцію прибули два ворожих ешелони, причому один з живою силою. «Відходити? Ні, треба вдарити!» —вирішило командування бригади.
Зав’язався запеклий бій, під час якого гітлерівці були розгромлені і розсіяні, а два офіцери і начальник станції взяті в полон. Народні месники спалили ешелони, підірвали стрілки, семафор, склади, майстерні, водонапірну вежу, казарми, підірвали 580 рейок.
Успішно діяли і інші наші бригади і загони. За ніч партизани Барановицького з’єднання знищили 7000 залізничних рейок, підірвали 18 мостів, вивели з ладу сотні кілометрів залізничного полотна. Рух по залізницях області призупинилося, ешелони з живою силою і технікою ворога простоювали. Багато з них так і не дочекалися відправлення.
А через два дні почалася наступальна операція Червоної Армії, яка увійшла в історію війни під назвою «Багратіон». Про цю довгоочікувану подію підпільний обласний комітет партії сповістив населення спеціальної листівкою.
Ніколи ще не працювали ми з таким натхненням. Листівки готували всю ніч безперервно, при коптилках. А на світанку партизанські агітатори з листівками верхи на конях помчали в навколишні села. Селяни плакали від радості, обіймали партизан. У багатьох селах відбулися мітинги.
З надзвичайним піднесенням билися в ті незабутні дні наші бригади і загони. Вони нападали на ворожі штаби, влаштовували завали на дорогах, руйнували мости, не давали фашистам вивозити награбоване добро, пильно охороняли населені пункти і знищували команди, засылавшиеся супротивником для підпалу сіл.
А тим часом під потужними ударами Червоної Армії, гітлерівці відкочувалися все далі на захід. Вітебськ, Жлобин, Орша, Могильов, Осиповичі. Знайомі назви звільнених білоруських міст одне за іншим переможно звучали в наказах Верховного Головнокомандуючого.
Кипів «котел» під Мінськом, куди потрапили 105 тисяч солдатів і офіцерів вермахту. Розрізнені групи гітлерівців, яким вдалося вирватися з «котла», прагнули пробитися на захід через Налибокскую пущу.
«Групи 117». При першій же нагоді вони виходили назустріч гітлерівцям, вступали з ними в переговори, звертали їх увагу на безглуздість опору і від імені руху «Вільна Німеччина» пропонували скласти зброю.
Пам’ятаю, один з наших загонів зіткнувся з групою відступаючих льотчиків. Зав’язалася запекла перестрілка. І тоді вперед вийшов у німецькій формі Карл Ринагель і закричав:
— Хальт! Ніхт шіссен!
Прагнучи запобігти безглузде кровопролиття, Карл, нехтуючи небезпекою, попрямував до своїх співвітчизників, щоб сказати їм про те, ким він був і ким став зараз. Розмова, мабуть, вийшов переконливий, бо льотчики склали зброю і здалися в полон