Рота саперів розташувалася в невеликому ліску на відпочинок. Дехто з бійців натягував намети, інші, розташувавшись навколо агітатора, слухали останні новини. Серед них були і новоприбулі, тільки що мобілізовані з визволених областей Західної України. Вони поступово вливалися в колектив гвардійців, переймали їх бойовий досвід, цікавилися подвигами старших товаришів. Так прийнято в армії. Тут же сидів і 3. Н. Ахметзянов, якому днями за відмінне виконання завдання командування щодо наведення переправи було присвоєно звання «гвардії молодший сержант» та вручено орден Червоної Зірки. Коли агітатор скінчив читати армійську газету, де була коротенька замітка і про бійців роти, рядовий Макушенко звернувся до Ахметзянову:
— Товаришу гвардії молодший сержант! Я недавно в роті, але вже багато чув про вас, як про бойового командира. Розкажіть, будь ласка, про себе, за що отримали нагороди.
Ахметзянов подивився на бійців. Його обличчя стало ще суворішим. Не любив розповідати про себе. Коли ж до нього з таким питанням хтось звертався з новоприбулих, він завжди відповідав коротко: «Намагаюся виконувати всі накази командирів, а вони мене за це нагороджують». Але зараз, коли і його прізвище згадувалося в газеті, прохання Макушенко підтримав і агітатор, хоча про мужність і бойові подвиги Ахметзянова він і сам добре знав. Зайнетдин Низамутдинович потер руки, ніби після морозу, і почав розповідь. Він вирішив розповісти про себе все, щоб більше не приставали. Підійшло ще кілька бійців.
— Народився і жив у селі Кизил-Яр Angas-Каинского сільради, в Башкирії. Працював у колгоспі столяром. Коли почалася війна з фашистами, пішов у військкомат. Але по здоров’ю в армію не взяли. А коли німець підійшов до Москви, я вдруге пішов у військкомат і сказав, що більше сидіти вдома не можу і не піду з військкомату до тих пір, поки не відправлять на фронт.
Бійці уважно стежили за кожним словом бувалого воїна, адже багатьом з них він годився в батьки.
— Ну, комісару діватися було нікуди, — продовжував Ахметзянов. —Ще раз він повів мене на медичну комісію. Довго радилися лікарі вже без мене, а потім вийшов комісар і сказав: «Ну ось, Зайнетдин, взяв тебе на свою відповідальність. Йди додому, збирай необхідні речі, і приходь. Направлю тебе в сапери». Ось так у січні 1942 року я опинився в армії.
— А де довелося воювати? — запитав боєць Горюнов.
— Воювати довелося в багатьох місцях. Відчув радість перемог і сьорбнув горя. Брав участь в боях за звільнення Ростова, у лютому 1943-го разом з товаришами виганяв фашистів з Кривого Рогу. Там отримав першу нагороду — медаль «За бойові заслуги». Прокладав з саперами шлях нашим військам в боях за Київ, у травні 1944 року за розмінування околиць міста Тернополя був нагороджений медаллю «За відвагу». Та хіба про все розкажеш! — продовжував він.
Гітлер, все, від школяра до старого, піднялися на захист Батьківщини. Вони піднялися на боротьбу за свою народну владу.
Він ще багато цікавого розповів бійцям зі свого життя і життя рідного колгоспу. Він так просто і так переконливо говорив, що сидять поруч бойові товариші слухали з неослабною увагою.
— У 1940 році, — продовжував Ахметзянов, — у колгоспі організували осоавиахимовский гурток для вивчення військової справи. Спочатку в нього записували молодь, але потім стало стільки бажаючих з числа літніх, що довелося розділити його на окремі секції. В одній із них навчався інженерній справі і я.
Тут забили в рейку. Це був сигнал «Повітря». Над розташуванням роти з’явилися фашистські стерв’ятники. Бійці кинулися в укриття.
