В один з літніх днів сорок другого по госпіталю рознеслося: німці в місті. Стало тихо. Страшно тихо: від фашистів добра не чекай. Микола Букін лежав у куточку за дверима, не маючи сил навіть підвестися. На подвір’ї лунали автоматні черги. Це строчили з тим, хто забарився, не встиг піти. «А тепер прийшла і наша черга», — подумав Колька і пошкодував, що беззбройний.
Гітлерівці увірвалися в палати. Підскочили до одного:
— Комуніст? Комісар? — запитують і, не дочекавшись відповіді, — черга.
Біля вікна, сповитий бинтом, лежав таджик. Підійшли до нього:
— Комуніст?!
І фашист розрядив у нього всю обойму.
— Що ви робите! — закричав Колька. — Це ж поранені!
П’яний фельдфебель здригнувся від Колькиного голосу і наставив на нього автомат. Ще секунда — і кінець. Але в цю хвилину в палату зайшли два офіцера. Один з них по-російськи запитав:
— Партизан?
— Ні, евакуйований. Потрапив під бомбардування.
Повірили. Не могли уявити, що перед ними тринадцятирічний розвідник. Ледь оговтавшись від ран, Колька вирішив пробиратися до своїх.
Спробувати щастя зголосилися ще двоє червоноармійців. Нянечки роздобули їм цивільний одяг. Під покровом ночі вони прослизнули повз розбудила вартового. Переправилися Через Дон на залізничних шпалах.
Далі йти було небезпечно. По-братськи розпрощавшись, вони розійшлися. Оминаючи численні пости, Коля тримав шлях на Сталінград. Насилу перейшовши лінію фронту, потрапив у розташування 6-ї мотострілецької бригади.
Тут і зустрів командира взводу розвідників старшину Миколи Семеновича Ананьєва. Разом билися біля стін волзького бастіону. А там кулеметна черга прошила ногу.
Юного розвідника хотіли відправити в тил, але він наполягав і залишився в медсанбаті. Підлікувавшись, знову йшов з боями, звільняючи рідні курські землі — Касторную.
На його рахунку вже було декілька «мов», взятих під час вилазок у ворожий тил.