Військово-морські навчання колишніх союзників | Історичний документ

Під час війни в Кореї в США тривала відпрацювання нової тактики десантування. Зокрема, під час навчань «Хелекс-1» і «Хелекс-II» (літо 1953 року) створені ескадрильї транспортних вертольотів взаємодіяли з частинами наземних сил і морської піхоти Вчення полягали у перекиданні на авіаносці батальйону морської піхоти і висадці його за допомогою вертольотів на берег.

Важливе місце відводилося відпрацювання десантних дій та бойової підготовки об’єднаних військово-морських сил (STRIKFLTLANT) агресивного блоку НАТО. Так, в 1952 році відбулося навчання «Мейн Бейс», при проведенні якого передбачалося, що супротивник («помаранчеві») захопив північну Норвегію, вийшов до Кильскому каналу і опанував данськими островами Борнхольм і Сьеланд (Зеландія).

Силам «синіх» наказувалося оволодіти данськими островами та надати сприяння сухопутним військам у Норвегії та ФРН, забезпечивши перекидання в ці райони військ з Англії в умовах протидії «помаранчевих», располагавших в Північному і Норвезькому морях підводними човнами, одним крейсером і берегової авіацією, а на Балтиці легкими силами і берегової авіацією. Сили «синіх» включали авианосное з’єднання, загони ескадрених міноносців, транспортів, танко-десантних кораблів і т. п.

Під час навчань відпрацьовувалися охорону транспортів на переході морем, авіаційна підтримка сухопутних військ, висадка десанту, противодесантные дії і блокада проток. Навчання, під час яких із-за низького рівня бойової підготовки було пошкоджено 12 кораблів і загинуло 9 літаків, показали повну непідготовленість флотів країн-учасниць до комбінованих дій і обійшлися ВМС США в 8 млн. доларів. Вони носили відкрито провокаційний характер і мали на меті переконати громадськість Данії і Норвегії в тому, що їх країни можуть бути захищені від нібито існуючої радянської небезпеки у разі наявності на їх території військових баз НАТО.

На Середземноморському театрі основним змістом навчань, що проводилися в 1952-1953 рр. і також носили явно провокаційний характер, була висадка десантів на зайняту «супротивником» територію Туреччини (вчення «Лонг-Степ») та Греції (вчення «Рандеву» та «Вельдфаст»). Десантні загони виходили з портів Франції, Італії, а в деяких випадках і Північної Африки і в районі острова Сицилія з них сформировывалось амфибийное з’єднання. Для охорони десантних сил на переході морем залучалися надводні кораблі, включаючи авіаносці.

У деяких випадках (вчення «Лонг-Степ») відпрацьовувалася оборона кораблів і транспортів від атак підводних човнів і надводних рейдерів, а в районі висадки — від атак торпедних катерів. Перед висадкою десантів були нанесені удари по берегових об’єктах силами палубної авіації і корабельної артилерії, а також вироблено тралення районів маневрування бойових кораблів і шляхів підходу десантних кораблів до берега. В районі висадки «противник» надавав протидію десанту силами авіації берегового базування, яка, зокрема, виробляла мінні постановки, а також (вчення «Вельдфаст») застосовувала атомну зброю.

При розборі навчання «Вельдфаст» був зроблений висновок про неможливість проведення в умовах застосування ядерної зброї десантних операцій типу Нормандської, а також про те, що висадку десанту необхідно проводити на широкому фронті шляхом одночасного десантування невеликих підрозділів в декількох точках узбережжя. Крім того, було відзначено відсутність ефективного захисту відповідних до берега кораблів і высадочных коштів від підриву на донних мінах.

Окремі елементи десантних дій відпрацьовувалися також під час комбінованих навчань STRIKFLTLANT НАТО «Маринер», що проводилися в 1953 році на Атлантичному океані. В них брало участь 500 тис. чоловік, понад 300 кораблів, близько 1000 літаків і понад 6 тис. торгових судів країн НАТО.

В 1954 році на навчаннях «Хол», «Дивидент» і «Монінг-Фог відпрацьовувалися способи перевезення морем і вивантаження на узбережжі Північного моря військ і техніки в умовах застосування противником атомної зброї. При цьому передбачалося, що порти призначення у результаті нанесення атомних ударів зруйновані, у зв’язку з чим розвантаження транспортів проводилася за допомогою высадочных коштів на необладнане узбережжя. У числі засобів протидії висадці широко використовувалися авіаційні мінні постановки.

Проведені в 1954 році на Середземному морі десантні вчення DXM-54 (висадка на острові Сицилія) і «Медфлекс-Б» (захоплення острова Мальта), під час яких було вперше на Європейському театрі для прискорення висадки десанту були використані вертольоти і гідролітаки, як пише зарубіжна друк, показали, що головною умовою досягнення успіху у десантній операції є забезпечення переважної переваги в силах. У разі якщо обороняється стороні вдасться зосередити в районі висадки сили, приблизно рівні силам вторгнення, але володіють високою рухливістю, то десант може бути знищений по частинах навіть при висадці на узбережжя, не має спеціальної протидесантної оборони.

Навчання, крім того, показали, що в умовах застосування атомної зброї необхідно розосередження десантних сил на переході морем та при висадці, а також підвищення темпів останньої. Більш жорсткі вимоги стали пред’являтися і до ППО десантів: тепер прорив в район зосередження десантних сил хоча б одного літака став вважатися неприпустимим. У зв’язку з цим завоювання панування в повітрі над районом висадки стало приділятися більше уваги.

У 1955-1957 рр. мета навчань десантних сил країн НАТО на Середземному морі полягала головним чином у відпрацюванні способів сприяння сухопутним силам на приморських напрямках шляхом висадки на флангах і в тилу противника морських десантів (вчення «Ред Півот», «Грін Півот» і «Грін Епок»). Вони проводилися на території Греції, Туреччини та Італії.

Найбільшим стало вчення «Діп Уотер» (вересень 1957 року), в якому брали участь близько 8 тис. морських піхотинців США, сухопутні війська і частини ВПС Італії, Греції, Туреччини, Англії, 75 кораблів, близько 200 літаків, що прибула з США ескадрилья десантних вертольотів.

Згідно з прийнятою оперативній обстановці противник вторгся з півночі на територію Туреччини, потіснивши її війська в напрямку півострова Галліполі. Сили НАТО підготували десант, що висадився на північному узбережжі Туреччини. Висадці передувала артилерійсько-авіаційна підготовка (у ній брали участь два ударних авіаносця, два крейсери і эскадренные міноносці), в ході якої за 35 хвилин до підходу першої хвилі десанту до берега по району висадки на глибині 4,5 км було завдано атомний удар.

Висадилися на бронетранспортерах частини морської піхоти почали просування в бік сухопутних військ і з’єдналися з ними. Особливу увагу було приділено швидкості просування висадилися десантних частин, з тим щоб не дати можливості противнику зосередити сили в районі висадки і організувати опір. З цією метою крім морського десанту 40 вертольотів, які базуються на авіаносець, висадили за 2 години повітряний десант чисельністю близько 1000 осіб. Для забезпечення висадки вертолітного десанту попередньо були скинуті парашутисти.

В листопаді 1956 року імперіалісти Англії та Франції вчинили агресивний напад на Єгипет. Ще в серпні 1956 року в Лондоні було створено франко-англійський комітет, який розробив план десантної операції «Мушкетер», що передбачає висадку десантів в Порт-Саїді і Порт-Фуаде і окупацію зони Суецького каналу, а в подальшому столиці Єгипту— Каїра.

В операції брало участь близько 80 тис. осіб, 95 бойових кораблів (у тому числі 5 авіаносців, лінкор, 2 крейсера, ПО торгових суден і понад 200 транспортних літаків). До участі в агресії були залучені й ізраїльські збройні сили. Висадивши на підступах до Суецького каналу повітряний десант і перейшовши сухопутний кордон, ізраїльські агресори напали на Єгипет 29 жовтня 1956 року, а 5 листопада оволоділи Синайським півостровом і вийшли в трьох пунктах до Суецького каналу.

Так була створена ситуація видимої загрози судноплавству по каналу і було інсценовано привід для втручання західних держав. Після ударів з повітря почалася висадка англійських парашутистів поблизу аеродрому Гамаль і французьких південніше Порт-Фуада. Єгипетські війська чинили запеклий опір, і десантники змушені були перейти до оборони. Для підтримки десанту 6 листопада до єгипетського узбережжя підійшли амфибийные сили, які під прикриттям надводних сил почали висадку морського десанту. До виходу 7 листопада інтервенти захопили Порт-Саїдом.

Однак скористатися плодами своєї агресивної діяльності Англії і Франції не вдалося: рішуча позиція Радянського Союзу змусила інтервентів відвести свої війська. За повідомленнями іноземної преси, Суэцкая операція затвердила думку командування флотів Англії, Франції, а також США про необхідність створення спеціальних десантних вертольотоносців.

Військово морські навчання колишніх союзників | Історичний документ

На Західно-Європейському театрі у 1957 році під час навчання «Блю Айс» відпрацьовувалася протидесантна оборона узбережжя Норвегії, а на вченні «Браун Джиг» — десантні і противодесантные дії в Проливний зоні. У вченні «Браун Джиг» брало участь близько 150 кораблів, 400 літаків і до 30 тис. морських піхотинців і сухопутних військ.

За задумом навчання, «помаранчеві» прагнули оволодіти ключовими районами Проливний зони для здійснення прориву своїх кораблів в Північне море. Для вирішення першої частини завдання «помаранчеві» після нанесення авіаційних ударів по опорних пунктах «синіх» висадили морський і повітряний десанти (2 тис. чоловік за 30 хвилин) в південно-східній частині острова Зеландія, протидесантна оборона якого здійснювалася данськими сухопутними військами і частинами ВМС і ВПС НАТО. В ході бою за острів під прикриттям авіації почався прорив кораблів і човнів «помаранчевих». Обороняється стороною було широко використано мінне зброю, що стало основною причиною втрат «помаранчевих».

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь