Міна спрацювала відмінно. Вантажівка шубовснув, полетів у кювет догори колесами, і коли хлопці вискочили на дорогу, раптом почули, як зовсім неподалік, за рогом, торохтять німецькі мотоцикли.
Хлопці кинулися в ліс. Бігли навпростець через кущі, роздираючи в кров обличчя і відстрілюючись. Олексій Карнач чув позаду злісний собачий гавкіт і важкий тупіт, бачив, як миготять серед дерев сірі силуети.
Здавалося, ще зовсім трохи, і німці стиснуть кільце, і нічого не залишиться більше, як автоматний диск і остання граната… Але вони вирвалися все-таки— прямо до ворожого посаді. І залягли там, завмерли, боячись ворухнутися. Пересохло в роті, кровоточили подряпані руки. У лісі, стріляючи по кущах, бродили німці. Їм було невтямки, що партизани підуть на пост, на кулемети…
Хлопці повернулися в табір вночі. Без втрат.
Зібралися в землянці і розсілися на нарах, густо димлячи цигарками. Заступник комісара з комсомолу Міша Сенчук оголосив порядок денний і сказав, що сьогодні будуть приймати в комсомол партизана Карнача. Якщо є питання, нехай ставлять, будь ласка. Олексій підвівся, обсмикнув сорочку під ременем, пригладив волосся.
— З якого року воюєш? — пролунало з темноти.
— З липня сорок другого, — відповів Олексій.
— Рік народження?
— Тисяча дев’ятсот двадцять восьмий.
— Так, — хмикнув хтось. — Так це ж ще пацан зовсім.
— У нього вже є урядові нагороди та подяки від командування, — строго поправив Сенчук. — У кого ще питання?
— Прийняти, — загули хлопці. — Хлопець бойовий, що треба.
— Тоді прошу підняти руки, — сказав Сенчук і розсміявся разом з усіма, тому що руки тут при всьому бажанні розгледіти було неможливо.
І знову бої. Засідки на дорогах. Ниючі від втоми плечі під важкими ящиками толу, скинуті вибухами під укіс поїзди і виснажливі багатокілометрові марші. Влітку сорок четвертого року, коли загін тримав оборону, він побачив, як розвідник, посміхаючись у весь рот і приклавши руку до кошлатої папасі, доповідав командиру, що зустрів на дорозі за лісом радянські гармати. А потім.
Це було чудове, незвичайне ранок. Свіже, чисто умытое небо розкрилося над Мінськом. Дзвеніли оркестри. І він ішов, чітко друкуючи крок, в партизанському параді, поблискуючи медалями і міцно притиснувши до грудей автомат.
Через кілька днів попутний військовий вантажівка відвіз його додому, Червень.
Він знову пішов в школу, тепер вже в сьомий клас. Хлопці обрали його комсоргом, і він допізна просидів, готуючись до наради. А вранці крізь сон почув, як здивовано і голосно заойкала раптом сусідка, як схопилася і кинулася до дверей сестра.
Він теж піднявся, зашлепал босими ногами до вікна і, розкривши його, побачив чоловіка у військовій формі. Він рвонувся вперед і закричав, і не міг ніяк вибратися з вікна, і тоді батько підбіг до нього і міцно обняв за плечі. Вони так і застигли, обійнявшись, дивлячись один на одного мокрими щасливими очима.