На небі все яскравіше спалахували зірки, прийшла ніч. Ми всі страшно втомилися, але треба було вибиратися з німецького тилу і хотілося піти подалі від місця, де загинуло стільки наших бойових друзів.
Ми покинули хутір з двояким почуттям — з болем і тривогою за долю залишився там вмираючого нашого комісара і в той же час з радістю, що знайшлися люди, які прийшли на допомогу нам. Мало того, вони щедро поділилися з нами їжею. Ми несли з собою відро молока і дві великі буханця хліба. Відійшовши трохи від будинку, ми, розташувавшись прямо на полі, повечеряли. Це був чудовий вечеря: кожен отримав по кружку молока і по шматку хліба.
Ми не знали, де ми перебуваємо, — карти у нас не було, старий і баба по-російськи не говорили, але в їх розмові кілька разів промайнуло слово «Раквере». Ми спробували уточнити, де саме розташований хутір. Старий нарешті зрозумів, що нас цікавить, і, діставши з полиці географічний атлас для початкової школи, своїм чорним мозолистим пальцем показав кілька південно-західніше Раквере. Значить, більшу частину території Естонії ми вже пройшли.
Після випитого молока і хліба з’їденого дуже хотілося спати, але ми піднялися і, орієнтуючись по компасу, пішли на схід.
Але не встигли ми пройти кілька кроків, як по дорозі, яку нам належало перетнути, пройшов танк, а за ним бронетранспортер з увімкненими фарами. Миттєво, незважаючи на сильну втому, ми залягли. Промінь ковзнув по нас ще раз, і танк, а за ним і бронетранспортер, не зменшуючи швидкості, промчали повз.
Коли шум моторів і брязкіт гусениць затих, ми перейшли дорогу. Перенервували ми неабияк, так як світло фар двічі освітив нас — шосе тут робила крутий поворот. Правда, у нас ще залишалося кілька десятків гранат, але все одно зустрітися з танком у відкритому полі не надто приємно. Треба сказати, що всі з честю витримали це випробування, ніхто не здригнувся, не кинувся бігти.
У ту ніч ми пройшли зовсім небагато. Втім, як і в наступні дні і ночі. Ми значно знизили темп, стали ще обережніше, але все одно майже кожен день ми втрачали своїх товаришів. По лісах і болотах можна було йти вдень, а відкриті місця, особливо поблизу населених пунктів, треба було проходити по ночах. Вночі ми проходили і залізницю, але, незважаючи на темряву, нас обстріляли вартові, що охороняли залізницю, було вбито два наших товариша. Всього за шлях, що залишився на окупованій Естонії ми втратили 12 осіб.
Особливо ми переживали таємниче зникнення нашого санинструктора старшого сержанта Харитонова. Це був хороший товариш, до служби в армії він працював на заводі «Електросила» в Ленінграді.
Під час нашого шляху він чомусь найбільше натер ноги і почав все частіше відставати. Доводилося допомагати йому йти.
Якось після чергового привалу Харитонов став просити, щоб ми залишили його на якомусь хуторі. Але я категорично заперечив йому. Але він продовжував стояти на своєму, обіцяв наздогнати нас, як тільки йому стане легше. І навіть заявив, що інакше покінчить з собою. Я присоромив його, нагадав, що він комсомолець. Тоді Харитонов ривком зняв правий чобіт і швидко розгорнув онучу. Спочатку я не зрозумів, навіщо він це зробив. Але уважно придивившись, я побачив, що у нього немає п’яти, на її місці була рожева кістка — він стер п’яту до кістки.
У всіх нас ноги були растерты, і ми знали, як важко піднятися після привалу і знову йти. Кожен раз я відчував почуття, ніби я стаю на гострі ножі, які впиваються в тіло до самого серця. Але те, що ми побачили у нашого санинструктора, змусило нас здригнутися.
Але ми в один голос заявили, що не кинемо його і будемо її нести на руках. Харитонов мовчки швидко натягнув чобіт. Ми зробили з плащ-намету щось на зразок крісла і несли його по черзі. Хтось навіть пожартував, що тепер наш Харитоша прямо як китайський мандарин.
Через кілька кілометрів Харитонов сказав, що піде сам. І справді він пішов, спираючись на гвинтівку. Правда, йшов він весь час в хвості і його часто доводилося чекати.
Переходячи висохле болото, вкрите сухими купинами і дрібним чагарником, ми зупинилися тут на кілька годин відпочити. Над болотом стелився туман, піднімалася бліда місяць. Перш ніж рушити далі, ми зробили перевірку. І тут виявилося, що немає нашого Харитоши. Ми оглянули кожен кущ, кожну купину, але його ніде не було. Правда, голосно кричати ми не стали, так як нас могли почути німці.
Всі чули про трагічні випадки, коли в бурхливому морі змивало хвилею людей за борт і їх знаходили. Але ми не змогли знайти свого товариша на суші.
З тих пір пройшло вже багато років, але ми так і не знаємо, куди зник наш товариш в ту вересневу ніч 1941 року. Може бути, він і сам не хотів, щоб ми його знайшли.
Всі ми сильно переживали втрату свого товариша. І тоді я розповів своїм друзям східну легенду, яку я ще до війни прочитав у книзі Л. Соловйова «Порушник спокою»: якщо людина залишається в пустелі один, без їжі і води, і буде благати аллаха про пощаду, толку від цього буде мало. Палюче сонце висушить його, а вітер розвіє його кістки по пустелі. Якщо ж він буде продовжувати свій шлях, нехай навіть поповзом, а коли сили покинуть його, буде тільки дивитися в ту сторону. Піски засипле його очі, але він повинен продовжувати рухатися подумки. І тоді його неодмінно підбере попутний караван, в каравані виявиться вільний верблюд, його посадять на нього, напоять водою і він досягне мети.
Можливо, і нам допомогла ця легенда — більше ніхто у нас не відставав.