За перший день війни змінилося життя кожної сім’ї, кожної установи, невпізнанним став Ленінград. На вулицях всюди посильні з військкоматів розносять мобілізаційні приписи, які отримали їх квапляться у військкомати. В кожному дворі риють траншеї для захисту від осколків бомб і снарядів.
Перші дві військових тижні я працювала в дитячій лікарні ім М.До. Крупської, яка перебувала на 14-й лінії Василівського острова. Відділення лікарні були переповнені дітьми, а обслуговуючий персонал зменшувався з кожним днем.. Лікарі, медичні сестри призивалися в армію. А кількість хворих збільшувалася за рахунок дітей із сімей, які прибули з передмість Ленінграда та інших місць.
Пригадуються дні, коли надходили діти, які приїхали з Прибалтики. Виїхати звідти незабаром виявилося можливим тільки на параходах, які піддавалися обстрілу переслідували їх німецьких літаків Багато з тих, кому вдалося врятуватися, були свідками загибелі людей, самі тонули. На дитячих личках застиг вираз жаху, вони погоджувалися тільки сидіти на руках у матерів, ні за що не хотіли лягти в ліжечко. Очі матерів також були сповнені переляку, і вони міцно притискали до себе своїх малюків. Розпитати їх про стан дитини, взяти його для огляду іноді було просто неможливо. Поведінка деяких матерів було схоже психозу. При перших звуках сирени повітряної тривоги вони поривалися бігти в бомбосховище.
Першого липня моє життя круто змінилася. Мене направили на завідування відділенням новонароджених в клініку акушерства 1-го Ленінградського медичного інституту ім. акад. І. П. Павлова. До початку війни вона тимчасово розташовувалася в будівлі поліклініки. Її основна будівля перебувала в ремонті, проте з перших днів війни в ньому терміново були розгорнуті хірургічні ліжка для поранених воїнів Ленінградського фронту.
До війни, будучи аспірантом, я вже була знайома з роботою цієї клініки. В перший же день свого перебування на новому місці мені стало зрозуміло, що робота чекає дуже непроста. Ще більше, ніж на колишньому місці, відчувалася нестача персоналу. Для роботи медичними сестрами залучалися не володіли якимось досвідом студентки інституту. У зв’язку з закриттям ряду пологових будинків в клініку стало надходити значно більшу, ніж звичайно, кількість жінок для пологів. Всі коридори, кабінети, навчальні кімнати були заповнені, для дітей не вистачало ліжок. Все благополучно народжували вже на наступний день готувалися до виписки.
Лікарі, поряд з черговими, перебували в клініці цілодобово, часом виконуючи не тільки свою роботу, але і медичних сестер. Стало збільшуватися кількість повітряних тривог. Днем їх число досягало 6-11. І кожен раз всіх транспортабельних жінок і дітей ми зобов’язані були переводити з третього поверху на перший, в бомбосховище. Справа це було надзвичайно важке, тому незабаром пологове відділення та відділення для новонароджених перевели на нижній поверх.
Пам’ятаю, як 29 вересня 1941 р. перед нашою клінікою впала величезна авіабомба, яка, на щастя, не розірвалася. В цей день небо було вкрите хмарами, накрапав дощ, і ніхто не очікував нальоту. Я в цей час проводила заняття зі студентами. При падінні бомби звук чути не був, але всі відчули, що підлога під ногами наче піднявся, а потім плавно опустився На деякий час всі заціпеніли, але незабаром зрозуміли, що сталося, і події стали розвиватися з неймовірною швидкістю, насувався голод.
Неодноразові падіння бомб і снарядів на територію лікарні все більше виводили з ладу водопровідну та каналізаційну системи. Настали холоди, вибиті шибки, відсутність електрики, опалення, тривали артобстріли змусили прийняти рішення про переведення клініки в бомбосховище.
Воду набирали з діючих на перших поверхах у деяких будівлях кранів, а то і в річці Карпівці. Воду гріли на маленьких печурках — «буржуйках», вони ж і бідно обігрівали приміщення. Освітлення велося з допомогою каганців. Жінок після пологів або пацієнток після нетривалого лікування швидко виписували. Родичі відвезли їх на саночках.
Діяльність дитячого відділення залежала від кількості тих, що перебували в ньому дітей. Число пологів в перші місяці війни різко зросла, але до зими помітно зменшилася. Більшість вагітних жінок були евакуйовані в першу чергу. Дитячих лікарів у клініці залишалося всього двоє, але майже всю війну ми ніколи разом не працювали: нас поперемінно направляли на інші відділення лікарні — терапевтичне та хірургічне, де потрібна наша допомога. Часто доводилося бути на казарменому положенні, залишатися на нічну роботу.
У роботі дитячого відділення важливу роль відіграють медичні сестри. На кожну з них у мирний час доводилося 10 – 20 новонароджених. Тепер, з огляду на їх нестачу, сестринські обов’язки брали на себе лікарі. Зрештою на їх місця довелося оформляти досвідчених, які мали своїх дітей, жінок. Ми проводили з ними інструктажі, а надалі просто доглядали за ними. Для полегшення роботи всі лікарські призначення робилися не на латині, а російською мовою. Та й набір ліків був не такий великий. Але як ці жінки були уважні та відповідальні! Яку вдячність і повагу відчували ми до них!
Працівники нашого відділення постійно прагнули покращити догляд за дітьми. Для обігріву їх стали виготовляти термостат особливої конструкції. Він складався з двох ванн різної місткості. У зазор між ними наливали гаряча вода. Для кращого збереження тепла на ванночки одягалися спеціальні чохли.
Внутрішня ванночка служила в якості ліжечка для новонародженого. Кожні 2-3 години поливалася гаряча вода. Для перенесення, а також для перевезення дітей в інші дитячі лікарні були зроблені спеціальні, всередині утеплені фанерні ящики.
Взимку 1942 р. для нашої клініки було знайдено більш зручне приміщення — будівля гуртожитку, яке з початку війни спорожніло. Основна його перевага було добре збережених печах. Після приведення будівлі в порядок нашій клініці надали 1 та 2 поверхи. Дитячому відділенню відвели дві кімнати по 15 кв. метрів. В них, добре обігріваються печами, і ми розташувалися.
Пригадую такий випадок: оголосили повітряну тривогу, і всі матері, як це було, були запрошені в дитячу палату і тримали своїх дітей на руках. Взяла на руки свою недоношену дівчинку і одна з матерів. Бомбили десь близько, було дуже страшно, і ця мама вирішила потай від нас докласти свою дівчинку до грудей. Дитина з таким задоволенням почав енергійно смоктати груди, що всі мимоволі повернулися до неї. Про тривогу забули, всі раділи за дитину, який, мабуть, був не стільки не доношений, скільки не отримував до народження достатньої кількості поживних речовин, тому був дуже слабким і маленьким.
Величезну допомогу надавала нашій клініці адміністрація лікарні.
Нам, двом педіатрам дитячого відділення, неодноразово протягом двох блокадних зим, доводилося працювати і в інших відділеннях лікарні, головним чином, у терапевтичному. Лікуючими лікарями були дуже досвідчені асистенти клініки, кандидати наук. У клініці підтримувався порядок, заведений до війни, без будь-яких знижок на воєнний час. Велися докладні історії хвороби, через брак чистого паперу використовувалася на звороті аркушів чернетки наукових робіт. Зберігалися обходи, дуже докладні огляди професора, обговорення хворих.
Основна складність була в нестачі медикаментів, особливо для серцевих хворих. В колективі клініки панували дружні, доброзичливі відносини. Те саме спостерігалося і у відношенні до хворих. Робота в клініці була прекрасною школою для молодого лікаря. Багато хворих важко страждали від відсутності відомостей про родичів, так як перші два роки війни пошта працювала дуже нерегулярно, не було телефону. Лікарі робили все можливе для того, щоб при спілкуванні з хворим, заспокоїти його. Доводилося терпляче вислуховувати розповіді хворих про себе, родичів, їх роботі. Після таких бесід хворим ставало легше.
На одному зі своїх чергувань я зіткнулася з подією, яка, як мені здається, характеризувало особливості психіки наших пацієнтів того часу. Вже до кінця мого робочого дня хтось із хворих отримав звістку про смерть свого родича. Жінка плакала, всі її жаліли. Поступово всі сусіди по палаті почали плакати разом з нею. Дуже скоро плач перейшов в істерику, ридма ридали 60 жінок. Ніякі слова, ліки, просто вода на них не діяли. Прибігли лікарі з сусідніх відділень. Найбільш відчайдушно плачуть ми намагалися помістити в окремий кабінет, у ванну кімнату, і таким чином, розосередити. Тільки пізно ввечері хворі заспокоїлися і виснажені лягли спати. Персонал відділення зовсім вибився з сил.
Моя терапевтична діяльність закінчилася в 1943 році. Війна поступово відкочувалася від міста (Марія Василівна Крачковська)