Кордон з Німеччиною 150-а танкова бригада перетнула рано вранці 31 січня 1945 року. Перетнула якось непомітно. Просто танки форсували невелику річечку і — ось вона, Німеччина!
Почалися жорстокі бої, тому що з вступом радянських військ безпосередньо на територію Німеччини фашисти стали захищатися з особливим завзяттям. З відчаєм приречених вони билися не тільки за кожне село, але й за кожний будинок.
Це була вже третя атака батальйону майора Безрукова. Дві попередні успіху не принесли: фашисти заздалегідь пристріляли всі підступи до селища. Ось і зараз вони зустріли танки прицільним вогнем. Відчувалося, що й третя атака може зірватися.
Петро Трайнин стояв на трансмісії трактора, уважно оглядав у бінокль полі бою. Стежив за танками роти капітана Максимова, які наступали на правому фланзі батальйону. Поки втрат не було.
Але раптом одна тридцятьчетвірка зупинилася. Ні, вона не загорілася. Тоді в чому справа? Невже відмовив двигун? Та ні, не може бути. Адже він особисто випробував всі двигуни машин роти. Значить, підбили. Але чому екіпаж не покидає танк?
Кинувся до рації. Але командир зупиненої машини на запити не відповідав. Цього ще не вистачало!
Знову виліз на трансмісію, підніс до очей бінокль. Так, тридцятьчетвірка як і раніше стоїть на місці. Інші танки вже метрів за двісті попереду. Потрібно з’ясувати, що ж з нею і екіпажем. Адже гітлерівці того й гляди підпалять машину. Розправитися з нерухомою метою — раз плюнути.
Оглянув ремонтників, які скупчилися біля тягача. Вони вже зрозуміли, що щось трапилося.
— Одна машина стала,— пояснив Петро.— Треба виручати.
Виручати… Але як? Рушити до неї на тягачі? Так, це єдиний вихід.
Наказав ремонтникам:
— Вантажте на трансмісію всі троси. І четверо — зі мною.
До тридцятьчетвірки залишалося всього з півсотні метрів, коли гітлерівці помітили тягач і відкрили по ньому вогонь. Перший снаряд розірвався трохи попереду і ліворуч, другий — чи не біля самого лівого борту. «Підіб’ють,— подумав Петро.— Потрібно шукати укриття».
Помітив праворуч виїмку, загнав у неї тягач. Тут снаряди їх вже не дістануть. Виліз, озирнувся. До танка всього метрів сорок. Але як подолати їх? Гітлерівці припинили артилерійський обстріл. Але зате били в бік виїмки з кулеметів.
Прикинувши, як швидше і безпечніше вийти з скрутного становища, Трайнин скомандував:
— Маляр, відчіпляйте два троси. Іншим — зростити інші чекати нас.
І ось Петро з рядовим Григорієм Маляром по-пластунськи повзуть до танку, та ще тягнуть за собою по тросу. А це нелегко. Тим більше що ворожі кулеметники не інакше як виявили їх, кладуть черги зовсім близько. Доводиться вдавливаться в трохи схоплену морозом землю.
Трайнин першим підповз до нерухомого танку. Поруч з танком побачив лежали в неприродних позах командира екіпажу і стрільця-радиста. Зрозуміло виходить, хлопці все-таки намагалися покинути танк, і не через десантний люк. Якщо так, то він повинен бути відкритим.
Хрипко кинув Маляру:
— Залишайтеся тут. А я — в танк.
Десантний люк справді був отдраен. Петро просунулся всередину, озирнувся. В танку навіть підсвічування горіла. У слабкому її світлі розглянув схилився на важелі механіка-водія. Що з ним? Поранений або убитий? Торкнув за плече — убитий.
Башнера побачив у підривання. Він теж був мертвий.
Петро поставив важіль куліси в нейтральне положення. Тепер танк можна буксирувати. Вибрався назовні. На питання Маляра: «Ну, як там інші?» — скрушно махнув рукою. Вголос же наказав:
— Відчіпляйте троси з танка. А я ті, що притягли, сращивай.
Все робили поповзом, під свист куль над головами. Зростили всі чотири троса, зачепили за кормової буксирний гак. Довго розтягували важку сталеву нитку по напрямку до виїмці. Але розтягнули. Зчепили з тими тросами, які подтащили від тягача ремонтники. А потім під кулеметним і артилерійським обстрілом відбуксирували пошкоджену тридцатьчетверку в низину. Та приступили до ремонту.
Через 8 годин танк був готовий до нового бою.