Генерал-лейтенант Бутков, командир 1-го танкового корпусу, знову перечитав текст тільки що врученої йому радіограми. В ній говорилося: з ранку 21.1.45 р. продовжувати наступ на Гросс Ширрау, Таплакен. До результату дня оволодіти вузлом доріг і переправою через р. Прегель південніше Таплакен і міцно закріпитися в цьому районі.
Таплакен невелике містечко, швидше за все навіть селище. А ось річка Прегель. Тече по болотистій низині сходу на південний захід. Серйозна перешкода для танків. До того ж підходи до неї з нашого боку — гірше не придумаєш.
В районі Таплакена через річку міст. В радіограмі сказано — оволодіти переправою через річку Прегель. Значить, взяти цей міст, тому що іншої переправи немає. Розвідники другу ніч шукають броди, але безрезультатно: многоводна ця Прегель.
Рішення прийшло швидко, бригада полковника Соммера повинна була здійснити захоплення моста. Міст був конче потрібен, на нього вся надія. Перемога у Другій світовій війні була близька. Треба було підібрати для цього досвідчених, перевірених людей, вибір випав на молодшого лейтенанта Малова та старшого лейтенанта Кондрашина.
Полковник Соммер зібрав воїнів у себе і поставив бойове завдання :
— Сьогодні в ніч до мосту підуть розвідники і сапери. Ви обидва з ними. Завдання: у що б то не стало знайти прохідний для танків шлях ось сюди,— полковник показав на відрізок шосе, що проходить вздовж берега річки.— Інакше не можна. По ньому до мосту кілометра чотири, не більше. Питання є?
— Та які ж можуть бути поки питання, товаришу полковник,— знизав плечима Малов.— Ось побуваємо на місці, тоді, може бути, і з’являться.
— Що ж, слушно,— кивнув Соммер. — Тоді готуйтеся до виходу. На збори — годину, час не чекає. Старшим групи на час операції по захопленню призначаю молодшого лейтенанта Малова. У мене все. Можете йти.
Повернулися вже під ранок. Доповідав Малов. Детально, з поясненнями, то і справа звертаючись до розкладеної на столі у Соммера карті.
— Ось тут,— Малов провів олівцем перпендикуляр до шосе,— приблизно в кілометрі від мосту, якийсь вал проходить.
— І що, до самого шосе? — швидко запитав Соммер.
— Майже, товаришу полковник,— кивнув Малов.— Метрів сто п’ятдесят не доходить. Але цю ділянку можна загатити.
— Це чому ж? — запитав молодшого лейтенанта комбат Удовиченко.— Колодами? Там же лісу, як я розумію, немає?
— Всі голо, товаришу майор,— підтвердив Малов.
— Ось бачите. До того ж міст зовсім поруч. Без шуму не підійдеш.
— Вірно,— погодився з Удовиченком та Соммер,— тут без шуму треба.
— Вихід є, товаришу полковник,— запевнив комбрига Малов. — Ми ці тонкі метри можемо не колодами, а залізобетонними стовпчиками вистилати. Нами виявлені штабеля цих стовпчиків. В обох триста двадцять штук.
— Вистачить завтрашньої ночі на перетягування і укладання? — з сумнівом подивився на молодшого лейтенанта Соммер.— Нарешті, вправо і вліво по шосе необхідно виставити охорону. Може, вам автоматників виділити? Вони потім на тому березі вам знадобляться.
— Я якраз і хотів вас про це просити, товаришу полковник. Хоча б відділення.
— Добре, домовилися. Ну а тепер про обстановку на самому мосту. Охорона велика?
— Ніяк ні, товаришу полковник,— виступив наперед тепер уже командир розвідників, невисокий, але кремезний лейтенант.— Охорона — до взводу, не більше. Перед мостом кулеметне гніздо, парний патруль. Змінюється щогодини. За мостом у німців — два бліндажа. Думаю, один для охорони, а інший для підривників.
— Думаєте? Це не доповідь, лейтенант! — похмуро подивився на розвідника Соммер.— Потрібно точно знати, де знаходяться підривники. І знищити їх разом з пекельною машинкою в першу чергу!
— Розумію, товаришу полковник. На ту сторону зміг переплисти лише сержант Вавілов. Він у цих бліндажів цілу годину просидів, але з’ясувати що-небудь конкретно не вдалося. Аж надто пильні у них там вартові.
— А як же ви маєте намір діяти надалі? Теж навмання?
— Ніяк ні. Знімемо кулеметників, патруль на мосту, потім і до вартових біля бліндажів доберемося. У мене хлопці надійні.
— Дивіться, лейтенант! Адже цей міст для нас… Коротше кажучи,— міст надії, зрозуміло?
— Так точно, товаришу полковник!
Батареї, не встигнувши змінити приціл, викинули ще з десяток снарядів по порожньому мосту і замовкли. Адже тепер можна потрапити і за своїми. Саме це і враховував Малов, наважуючись на такий зухвалий маневр. За його команді Єрьомін тут же взяв на себе обидва важеля управління. Тридцятьчетвірка завмерла. Гримнув постріл. Фашистський танк здригнувся і став, раскуриваясь чадним димом.
Його сусід почав розгортати кутасту вежу, та не встиг. Страшної сили вибух підняв і скинув цю вежу в бік. Снаряд, випущений танком Кондрашина, потрапив, мабуть, в боеукладку.
— Відходимо! — крикнув Єрьоміну Малов. Він відшукав очима машину Кондрашина і передав:
— «Сосна», стеж за мною. Зараз відходимо, але потім — новий розворот і повторимо. Як зрозумів, прийом.
Але що таке? Тридцятьчетвірка Кондрашина стала. Підбита? Начебто не димить. Що зі зв’язком?
— «Сосна», «Сосна»! Я «Чайка». Іван! Ти слишишь мене, тезко? — з тривогою покликав Малов.— Ти чуєш мене?!
«Сосна» мовчала».
Кондрашин насилу відкрив очі. Голова розколювалася від шуму. Підняв руку, щоб помацати шию. І знову втратив свідомість.
Вдруге прокинувся від чийогось голосу, який кликав:
— Командир! Товаришу старший лейтенант! Та відкрийте очі! Ви живі?
— Здається, живий.
Зовсім поруч побачив обличчя схилився над ним молодшого сержанта Снєгірьова.
— Здається, мене контузило,— ледве ворушачи неслухняними губами, сказав Кондрашин. Спитав: — Не горимо?
— Начебто ні,— відповів Снєгірьов. Потягнув носом повітря.— Не пахне.
— Що з рештою?
— Стрілець-радист убитий. Савін поранений, вести машину не зможе,— доповів Кондрашину Снєгірьов.
— А ти сам як? Вести машину зможеш? Займай місце Михайла!
— Є!
Заверещав стартер. Двигун взяв одразу.
— Вперед! І стеж за машиною Малова. Він зараз знову маневр повторить, на зближення піде. Ну і ми теж, зрозумів?
— Зрозумів, командир! — відгукнувся Снєгірьов.— Тільки танк Малова до мосту відходить!
Кондрашин відшукав через оглядову щілину тридцатьчетверку Малова. І навіть застогнав від досади.
— Ну вже ні! — зло видавив старший лейтенант.— Ми з цього берега — ні кроку! Снєгірьов! Давай розворот! І — на зближення! Одні будемо щипати фашистів!
Взявся за маховик повороту башти. Ручка не піддалася. Смикнув раз, другий… Заклинило!
— Снєгірьов, зворотний розворот! Вежу заклинило! Танк Малова бачиш?
— Не бачу, командир!
— А, чорт!
Кондрашин різко повернувся до приймача. Контрольна лампочка не горіла. Рація вийшла з ладу. Отже, згідно з «Чайкою» немає.
Так, танк молодшого лейтенанта Малова відходив. Але не на той берег.
— Діма, стій! — наказав механіку-водію Малов. Відкрив баштовий люк, висунувся по пояс, озирнувся. Танк стояв на піщаній косі, що тяглася вздовж берега.
Вибрався з вежі, видерся нагору. І серце тривожно стислося. До німців було вже з півкілометра. Але не це кинуло в піт. Побачив: піхоту тепер вів лише один фашистський танк. А два інших, відірвавшись і взявши правіше, ганялися… за ожила тридцатьчетверкой Кондрашина! Ганялися нахабно, без пострілів. Затискали з флангів, відрізаючи від річки. В одного танка навіть був відкритий баштовий люк, з якого стирчала фігура танкіста.
А що ж Кондрашин? Чому він не вдарить по наближенням танків ворога? Скінчилися боєприпаси? Не може бути. Або з усього екіпажу в машині залишився механік-водій? Ах, он у чому справа! Башта у кандрашинской тридцятьчетвірки довернута в бік. Заклинило її, точно!
Все зрозумівши, Малов скотився вниз, заліз в башту і, не включаючись в зв’язок, скомандував:
— Діма, вперед! Там Кондрашина затискають!
— Товаришу старший лейтенант, нас відрізають! — випалив Снєгірьов.
Ці слова додали Кондрашину нові сили. Вчепившись в рукоятку маховика підйому знаряддя, він спробував його зрушити. Адже якщо знаряддя поставити горизонтально і, довертаючи танк вправо-вліво, теж можна навести його на ціль. В якийсь момент здалося, що зрушив, начебто провернув на чверть обороту. Прохрипів Снєгірьову зраділо:
— Нічого, Альоша, прорвемося, я зараз. Ти тільки маневрируй, маневрируй!
Але більше маховик не зрушив.
Спостерігати за полем бою Кондрашину теж було незручно, під погон вежі ніби сунули клин, навіть оглядові щілини кудись вгору дивляться.
— Погані наші справи, Олексій. Ні вежа, ні гармата не зсуваються. Не договорив. А Снєгірьов зрозумів його по-своєму. Доповів:
— Від мосту нас відрізали, командир. Два танки. Думають віджати до своїх.
— Ну це вже чорта з два! Машина на ходу. Хоча б одного, але рубанем!
— На таран? — неголосно уточнив Снєгірьов.
— Кажу ж,— на худий кінець. Може, все-таки зрушу гармату.
Знову завозився у маховика.
— Бач, шкіриться, гад! — несподівано кинув Снєгірьов після чергового розвороту.
— Що? — не зрозумів Кондрашин.
— Так німець, кажу, шкіриться. Он з того танка, що від річки нас відрізав. Висунувся, гад, з люка, руками махає, щось кричить нам.
— Далеко до нього?
— Метрів з півста, не більше.
— Може, його-то і рубанем? Ти як, Альоша?
В танку повисла тиша. Навіть гуркіт двигуна немов би відсунувся кудись.
— А що якщо ви, командир, через десантний люк,— хрипким голосом вичавив Снєгірьов.— А вже я.
— Ні, Альоша! Разом воювали.
— Ну, тоді… Прощай, командир!
— Прощай, Альоша!
— Ех, була не була — повидалася! — з якоюсь веселою злістю вигукнув Снєгірьов, круто кидаючи машину в розворот.— Я йому, пеклі повзучому, зараз поскалюсь! Кривавою юшкою вмиється, сволота!
І в ту ж мить Кондрашина з силою кинуло вперед, він боляче вдарився головою об броню. Спочатку не зрозумів, що це Снєгірьов різко загальмував.
— Ти що, Олексій?! Вперед!
— Так горить ж, командир! Горі-іт!
— Хто горить?
— Та ж німецький танк горить! Той, на який ми йшли.
— Що за чортівня? Хто це?
— Може, Малов?.. Ні, його ніде не видно…— І раптом радісно, захлинаючись: — Командир, наші! Наші по мосту йдуть! Бригада!
Це було останнє, що почув Кондрашин. Позначилися контузія і нелюдське напруження нервів. Він знову втратив свідомість.