Вісімнадцятирічною дівчиною пішла я на війну.
В кінці серпня ми, кілька дівчат, вночі в потоці біженців йшли для риття окопів, зі станції Александровська. Повернувшись до Ленінграда, пішли в Васілеостровскій райком комсомолу.
Але секретар райкому сказав, що до фронту ми не доросли, а ось в госпіталь, який прибуває, потрібні сандружинницы. На початку вересня в райкомі нас зустрів начальник адміністративно-господарської частини хірургічного польового пересувного госпіталю N 187 23-ї армії В. М. Хизак.
У розмові з ним я сказала, що закінчила короткострокові курси Червоного Хреста з надання першої допомоги. Це вирішило долю мого зарахування.
Через день я здала паспорт і отримала свою першу звільнювальні.
Наприкінці вересня ми урочисто прийняли присягу, отримали червоноармійські книжки. Я і зараз її зберігаю. Там значить моя військова облікова спеціальність — санінструктор.
В госпіталі була складена невелика група сандружинники, з яких фахівці готували палатних медсестер. У цій групі була і я. Через якийсь час у нас прийняли іспити і допустили до роботи.
Займалася я ще самодіяльністю.
Суворими блокадними зимами в нашому госпіталі працював водопровід, гріли батареї і діяла каналізація. Ми мені потрудилися для цього.
Начальник госпіталю С. С. Поггенполь комісар А. В. Душкін були прекрасними організаторами. Вони зуміли згуртувати колектив, майстерно управляти їм без гучних слів. Своїм сумлінним ставленням до дорученої справи, людським ставленням і розумінням потреб співробітників і воїнів вони надихали нас на роботу. (Ніна Дмитрівна Васильєва (Марковська)
25 липня 1941 р. по порядку з’явилася я у військкомат. Я, звичайно, розуміла, з якою метою мене викликають, але жевріла надія, що не розлучать із дочкою, якій було тоді три з половиною рочки. Я знала про постанову, що забороняють мобілізацію в армію жінок, що мають дітей у віці до 5 років. Про це я несміливо нагадала приймав мене у військкоматі майору. Але він твердо сказав: «Війна, треба!».
В Міськвідділі мене направили в госпіталь N 2015, що розташовувався на вулиці Повстання, 8.
Колектив прийняв добре. Я організувала роботу зуболікарського кабінету. А 2 серпня, всього через тиждень після призову, мене викликав до себе комісар госпіталю Василь Павлович Попов. Увійшовши до нього і, побачивши його схвильованим і блідим, я зрозуміла, що сталося щось погане. Серце підказувало — біда з моєю дочкою. Василь Павлович, відводячи погляд убік, сказав, що вона тяжко захворіла. У супроводі нянечки я поїхала в інститут Пастера і там дізналася про трагічну загибель дочки.
Дякуємо колективу госпіталю, він допоміг при похороні, а потім морально підтримав мене.
Особливо уважна була Ганна Ісаківна Залькиндсон. Відволікаючи мене від сумних думок, вона доручала писати по ночах історії хвороби поранених. Я сама, щоб заглушити біль, бралася за будь-яку роботу. Після остаточної роботи в зубоврачебном кабінеті я йшла в приймальний спокій, освоїла техніку накладання гіпсових пов’язок, чергувала по госпіталю, асистувала при операціях. Особливо часто асистувала лікаря Галині Абрамівні Кассарьянц, контингент хворих, який був особливо важкий.
Свою роботу зубного лікаря я дуже любила. Я бачила результати своєї праці тут же, в зубоврачебном кріслі. Моє тепле, співчутливе ставлення до поранених знаходило відгук: мене називав «донечкою», розповідали про своїх сім’ях, показували фотографії дітей.
Досі ціную дружбу персоналу колишнього госпіталю.
Ми щороку зустрічаємося 9 травня о 6 годині вечора. І я, якщо в змозі, хоча б з паличкою пересуватися, обов’язково приходжу. Вони дають мені сили жити, допомагають пережити всі мої минулі і справжні негаразди. Війна зробила мене самотньою. Свою любов до дітей я розділ ла з сиротами, які залишилися після війни без батьків, допомагала їм матеріально і морально (Фаїна Іллівна Теллер)