Вдала вилазка розвідників | Історичний документ

Капітан Андрій Григорович Майоров добровільно написав рапорт з проханням відправити його служити в 40-у армію. Більше п’яти років прослуживши у розвідувальних підрозділах, він спав і бачив, як буде служити в розвідці. Але чи це іронія долі, чи то добре ставлення долі до 2-ї роти батальйону охорони, його призначили командиром цієї роти.

Сильно засмучений, але не втратив надію повернутися в розвідку, Майоров прийняв роту. Найбільше його гнітило назва: батальйон охорони. З цією назвою у нього асоціювалася спокійне, розмірене життя, без несподіванок і небезпек. Якраз протилежне тому, про що він мріяв, добровільно подаючи рапорт. Прикро — адже він професійний військовий розвідник.

Настрій Майорова анітрохи не поліпшився, коли його, стомився з дороги, привезли на сторожову заставу — глиняну фортеця з товстими високими стінами, з такими ж глиняними будівлями всередині. Старшина роти, проявивши турботу про нового командира, приніс йому нове х/б. Майоров, діставши з валізи похідний праска, почав шукати, куди ж його підключити. Знаходилися поруч офіцери дивилися на нього з усмішкою, та тут до ротного дійшло, що електрики в цих краях немає. Лише тепер йому стало зрозуміло, чому стоять гасові лампи, а подекуди звичайні консервні банки, наповнені олією.

Вночі Майоров прокинувся від різкого звуку. Озирнувшись, побачив, як у повній темряві в різні боки розбігаються по заставі озброєні люди. На центральній спостережній вишці вже перебував командир мінометної батареї, «старожил» Афганістану, капітан Ст. Н. Чирков, що подавав короткі команди двох мінометним розрахунками. Десь на даху різко й уривчасто вдарив АГС. З боку руїн кишлаку, що знаходився на протилежній стороні каналу, в п’ятистах метрах від застави, били міномети противника. Через п’ятнадцять хвилин обстріл припинився.

— Ну що, Андрію, ходімо спати. На сьогодні вони нашу бойову готовність перевірили. До ранку можна бути спокійним.

Заснути в цю ніч Андрію Майорову не вдалося.

Обов’язковим елементом життя всякої сторожової застави була перевірка дороги, виявлення та знищення хв. Міни ставилися самі різні, і, треба зауважити, дуже майстерно. Головним способом їхнього виявлення було спостереження за найменшими змінами на дорозі. Щовечора спеціально навчені позаштатні сапери перед самим заходом сонця проїжджали на БТР по маршруту і уважно його оглядали. На маршруті руху категорично заборонялося викидати будь-які предмети. БТР залишав на курній дорозі останній, що закриває все інше слід — свого роду прикордонну контрольно-слідову смугу. Вранці зі сходом сонця сапери під прикриттям БТР пішки долали весь маршрут, пильно його оглядаючи. І, виявивши всякі, навіть самі незначні, зміни, ретельно оглядали підозрілий район. Знайдену міну знищували накладним зарядом. Робота ця була далеко не безпечною. За три місяці перебування в роті нового командира таким чином було знищено чотири міни.

То ранній ранок нічим не відрізнявся від усіх інших. Все йшло своєю чергою. Сапери перевіряли дорогу п перебували вже метрах в трьохстах від застави. За ними в 30 метрах повільно прямував БТР прикриття. Раптом з-за дувала зліва, метрів від ста п’ятдесяти, вистрілив гранатомет і одночасно пролунали автоматні черги. Граната впала біля колеса БТР, піднявши клуби пилу і диму.

Відділення саперів рассредоточилось і залягло. Огляділися. Відкрили у відповідь вогонь. З боку застави на допомогу вже поспішав другий БТР. Пролунали перші постріли чергового міномета. При підході до саперам БТР різко загальмував, прикриваючи бортом лежать в канаві солдатів. Андрій Майоров виліз з БТР, по броні залопотіли кулі. Скотившись в пил, він підповз до найближчого саперу.

— Живий?

— Живий! — промовив той.

Випустивши кілька гранат, противник припинив обстріл. І тільки тут один з солдатів звернув увагу, що рукав гімнастерки і кишеню на грудях у командира роти порвані. Кулею трохи зачепило руку і сильно порвало партійний квиток. (Партійний квиток капітана А. Р. Майорова зберігається у фондах Музею Збройних Сил СРСР.)

Постійні турботи командира роти про особовий склад, що несе службу на шести сторожових заставах, обстріли, мінування доріг, підриви техніки, заняття та багато іншого не залишали часу для абстрактних роздумів. Але тим не менш ні-ні та й виникало у Майорова думка: «А адже я — розвідник». Рішення прийшло з появою в роті нового заступника командира лейтенанта Віктора Полякова. Добре фізично розвинутий, стрункий, з рішучим поглядом, він дивився на командира роти, як на бога, готовий виконати будь-який його наказ. Так само, як Майоров, мріяв про справжню чоловічу справу.

Вдала вилазка розвідників | Історичний документ

Попередивши командира батареї про свій намір і дочекавшись місячної ночі, вони вирушили в Калайи-Биланд. Пригинаючись за дувалами, кущами винограду, прикриваючи один одного, досить швидко дісталися до містка через канал. Зачаїлися. Довго вслухалися в шерехи на протилежному березі. Нічого підозрілого не виявивши, Майоров швидко і безшумно поповз на місток. Подолавши його, зачаївся в кущах. Потім сюди перебрався і Поляків. По черзі прикриваючи один одного, вони досягли руїн кишлаку. Перепочили. Майоров першим пробрався в дірку в дувале, за ним Поляків. Прямо перед ними, метрах в п’ятдесяти, на даху зруйнованого будови вимальовувалися дві фігури.

Зустріч була несподіваною і небажаної для наших розвідників. Вони завмерли в тіні дувала. Двоє в довгих національних сорочках продовжували вести спостереження. В руках одного з них добре розрізнявся на тлі неба гранатомет. Після того як пройшла острах, Майоров подав знак на відхід. Подолавши весь шлях назад до каналу, розвідники перебралися через місток. Поляків подав умовний сигнал. По руїнах кишлаку Килайи-Биланд вдарили два міномети.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: