Однією з категорій «небажаних» радянських військовополонених, приречених на смерть, були євреї незалежно від їх звання. Винищення цієї категорії полонених, яка складала значний відсоток «небажаних», було одним з актів тотального знищення євреїв, що здійснювалося на Сході оперативними групами СД.
Офіційна гітлерівська пропаганда, намагаючись «обґрунтувати» ці злочини як перед власними військами, так і перед «арійським» населенням, ставила знак рівності між євреями і «більшовицькою ідеологією».
Оскільки метою війни за заявами ватажків третього рейху було знищення «більшовицької ідеології» у всьому світі, то, на думку гітлерівців, слід було знищити і єврейське населення.
У директиві ОКВ, виданій у червні 1941 року, безпосередньо перед нападом на СРСР, і разъяснявшей принципи проведення пропагандистської кампанії серед населення і армії на майбутніх театрах військових дій, зокрема, сказано:
«Противниками Німеччини є не народи Радянського Союзу, а виключно радянських, єврейсько-більшовицький уряд з його чиновниками і комуністичною партією, яка прагне викликати світову революцію».
Про те, як гітлерівці на практиці розуміли цю боротьбу з «єврейсько-більшовицьким» урядом, свідчить винищення всього мирного єврейського населення, включаючи дітей і немовлят, що проводилося оперативними групами як на Сході, так і в «імперських комісаріатах» при абсолютно поблажливому ставленні вермахту до цієї кривавої акції, а часом і «сердечному» сприяння з його сторони.
Стосовно до полоненим цей курс на тотальне винищення євреїв з усією відвертістю було сформульовано насамперед в «Оперативному наказі № 8» начальника поліції безпеки і СД від 17 липня 1941 року (у відомому пункті, що починається словами «Всі євреї…»), а опосередковано, в замаскованому вигляді проходив червоною ниткою через всі накази ОКХ і ОКВ, в яких говорилося про «відбір» або «особливе поводження» («зондербехандлунг») з «небажаними», а також про «спеціальної місії» оперативних груп і эйнзатцкоманд на цій «ниві».
Згідно із спеціальним наказом генерал-квартирмейстера ОКХ генерала Вагнера від 24 липня 1941 року, полонених-євреїв залишали в оперативних районах. Відправка полонених-євреїв до Німеччини була суворо заборонена. Таких полонених разом з іншими «небажаними» належало «виловлювати» в таборах для полонених і розстрілювати на місці, що на практиці і робилося.
Військовий лікар Ганс Фрюхте, який служив у дулаге 160 у Хоролі (на Україні, в тиловому районі групи армій «Південь») з вересня 1941 року по кінець травня 1942 року, у своїх свідченнях на судовому процесі у справі гітлерівського фельдмаршала Лееба та інших, зокрема, заявив:
«Кожен транспорт радянських полонених «просеивался» вермахтом у пошуках комісарів. Євреїв відбирали і передавали в спеціальні табори, після чого СД розстрілювала їх. Через тиждень ми вже знали, що метою відбору був розстріл євреїв.
Для кожного офіцера і солдата було абсолютно природним справою, що розстрілювали кожного єврея.
Комендант табору в Хоролі підполковник Деблер (зі Штутгарта)… заявив, що він отримав вказівку дати СД повну свободу дій в таборі і не повинен втручатися».
З показань Фрюхте виявляється, що в таборі Хорол метою винищення євреїв були проведені три «відбору». Перший мав місце у серпні 1941 року, другий — у жовтні — листопаді того ж року. Обидва вони проводилися агентами таємної польової поліції. Третій був зроблений 15 травня 1942 року. Здійснили його співробітники СД, а його жертвами впали 450 євреїв-військовополонених і 50 «підозрілих».
Заява Фрюхте було підтверджено показаннями іншого свідка — колишнього в’язня цього ж табору X. Блюменштока, який доповнив зазначені факти деякими подробицями. Зокрема, Блюменшток розповів про наказ гітлерівців, згідно з яким полонені-євреї перед екзекуцією повинні були роздягатися догола.
Було правилом: якщо когось із полонених, захоплених під час військових дій, «впізнавали» як єврея, його негайно ж розстрілювали на місці, не обтяжуючи себе передачею в дулаг.
Так, наприклад, загін під командуванням обер-лейтенанта Бутковитца з 504-го піхотного полку (291-я піхотна дивізія, група армій «Північ») 30 червня 1941 року захопив у полон 40 радянських солдатів. Про це Бутковиц представив наступний рапорт: «З числа полонених розстріляний один єврей.
У липні 1941 року неподалік від Підволочиська загін есесівців взяв у полон групу солдатів. Відібравши серед них солдатів-євреїв, гітлерівці розстріляли їх на місці.
Однак більшість полонених-євреїв виявлялися лише на територіях дулагов, а часом і шталагов в ході «відборів», що проводилися эйнзатцкомандами СД.
Оперативна група «Ц» 12 листопада 1941 року доповідала:
«10 жовтня 1941 року комендант табору для військовополонених в Борисполі видав 4-й эйнзатцкоманде (входить в оперативну групу «Ц») 357 полонених євреїв, у тому числі 78 поранених, а також кілька комісарів. 14 жовтня 1941 року він видав ще 752 полонених-євреїв. Всі передані нам розстріляні».
Наводжу витяг з донесення оперативної групи «Б», яка перебувала тоді у Смоленську (начальник — оберфюрер СС Нейман), за грудень 1941 року:
«…В ході перевірки табору для військовополонених у Вітебську виявлено 207 євреїв, яких розстріляли. В ході перевірки табору полонених у Вязьмі вилучено в цілому 117 осіб. Розстріляні».
У таборі для полонених у Володимирі-Волинському, де були сконцентровані радянські військовополонені-офіцери, місцева СД розстріляла в липні 1942 року 36 комісарів і 78 офіцерів-євреїв.
А ось донесення 713-го загону таємної польової поліції з Пскова від 25 серпня 1942 року:
«З шталагу 372 переданий 21-річний полонений-єврей Степан Крамер. Крамер неодноразово намагався схилити інших полонених до спільного втечі. Його наміром було пробитися до Червоної Армії або приєднатися до партизанів. У разі неможливості бігти зазначений полонений мав намір підпалити знаходиться поблизу від табору склад бензину. Він був розстріляний…».
Ще одна витримка, взята з донесення 1-й эйнзатц-команди (оперативна група «А») начальнику розвідки корпусу (18-я армія групи армії «Північ») від 16 липня 1943 року:
«Відділення 1-ї эйнзатцкоманды в Любані виявило, що червоноармієць Лисов Василь, який народився у 1921 році в Гомелі, є євреєм. Л. був страчений».
Резюмуючи наведені факти та приклади, неважко зробити висновок про тісну співпрацю вермахту і СД у справі ліквідації полонених-євреїв. Накази, нагадували про обов’язкову передачу взятих в полон радянських солдатів-євреїв в руки СД, зустрічалися ще й у другій половині 1943 року.
Відсутність яких би то ні би з даних, що свідчать про те, що наказ про ліквідацію полонених-євреїв був скасований (так само, як не була скасована і ліквідація небажаних» взагалі), підтверджує наші висновки. «Процедура ця тривала до кінця війни навіть у тих нечисленних випадках, коли потрапляли в руки гітлерівців нові полонені.
Ліквідація полонених євреїв, як і комісарів, в перші тижні війни здійснювалась безпосередньо вермахтом. Передача їх в руки СД стала практикуватися пізніше.
З деяких документів випливає, що в ряді випадків така передача, а потім ліквідація полонених не викликали ентузіазму серед займалися цією справою офіцерів. Проте ми не знаємо ні одного факту невиконання злочинних наказів.
Коменданти таборів для полонених покірно виконували інструкції своїх вищих начальників. А видаючи полонених в руки вбивць, вони повністю віддавали собі звіт в тому, що очікує виданих.