Особливо лютували гітлерівці, коли в руки їм потрапляли радянські генерали, які і в полоні виявляли непохитну стійкість і до кінця залишалися вірними своєму народові.
Зокрема, жертвою жорстокості гітлерівців виявився генерал Ткаченко, він був захоплений патруль польової жандармерії. Арешт стався поблизу Узинського колгоспу. Разом з генералом, гітлерівцям вдалося затримати також кількох червоноармійців. Всі заарештовані були доставлені в дулаг 170 в Білій Церкві, підлеглий начальнику тилу 6-ї армії. Тут генерал був підданий першого допиту.
Всі допити сходилися у встановленні факту арешту генерала з допомогою поліцаїв-зрадників із так званої «місцевої поліції», а також у тому, що Ткаченко знаходився в Узині з 15 серпня, працював там і його поведінку «нічого підозрілого не виявив.
Як слід припустити по ряду свідчень генерала, а особливо за його героїчної смерті, він вирішив на цьому етапі приспати пильність гітлерівців, а потім вже перейти до активних дій.
На згадуваному вище донесенні ми втрачаємо подальший архівний слід генерал-майора Семена Якимовича Ткаченко. Знову ми бачимо його лише в гітлерівському таборі смерті Саксенхаузене.
Після масового винищення понад 18 тисяч радянських військовополонених (вересень 1941 року) в Саксенхаузене ще жила у злиднях велика група полонених, число яких танула з кожним днем в результаті тортур, голоду, холоду, виснажливої праці і безперервних екзекуцій.
Організоване в’язнями всіх національностей табірне рух Опору самими різними засобами і методами протидіяв задумам фашистських катів. В період 1942-1943 років це призвело до значного полегшення долі приречених на загибель радянських військовополонених, зменшивши завдяки братерського співробітництва всіх в’язнів їх «природну» смертність. Але табір чекав не тільки цього: він сподівався на військову організацію і жадав збройних дій. Потрібні були командири, керівники.
І ось, як повідомляє генерал Зотов, який разом з групою радянських офіцерів за участю представників в’язнів інших національностей став на чолі табірного руху Опору, в цей час в Саксенхаузен прибутку генерал-майор С. А. Ткаченко, майор Йосип Козловський і майор Андрій Пирогів.
Їх привезли із «нормальних» таборів для полонених і помістили в табір смерті «за організацію пагонів і пропаганду проти вербування у власовську армію». Вести про вчинені ними в таборах для полонених дії, і діяльність, яку вони розгорнули в Саксенхаузене, оцінювалися дуже високо: «Це були справжні патріоти радянської Батьківщини, люди непохитної солдатської волі».
Генерал Ткаченко разом зі своїми товаришами, до яких потім приєдналися старший лейтенант Микола Голубєв, лейтенант Іван Васильєв, політрук Марк Тилевич, киянин Яків Костянин, підполковник Олександр Бородін та інші, кинулися у вир підпільної роботи.
Ткаченко швидко встановив контакти з радянськими та іншими полоненими, які працювали на сортуванні взуття вбитих в’язнів. Зокрема, він залучив до співпраці чеха Яна Водичку, німецьких комуністів Курта Тераха і Курта Ратвагена.
З допомогою російської електрика Івана Малишева вони змонтували (у табірній майстерні) радіоприймач. В іншому табірному «підприємстві» Ткаченко керував групою активістів-диверсантів.
Ткаченко зав’язав зв’язки з багатьма в’язнями і, безсумнівно, вплинув на пожвавлення підпільної діяльності в ізольованому від решти в’язнів «трудовому таборі для військовополонених» («Arbeitskriegsgefan-genenlager»), де під керівництвом старшого лейтенанта Бориса Дорохова діяла підпільна група радянських офіцерів і солдатів (Іван Звєрєв, Анатолій Рукояткин, Михайло Фільченко Микола Герасимов, Михайло Дрождинов і Василь Автаєв).
Невдовзі діяльність генерала Ткаченко призвела до організації на території табору смерті численних бойових груп, що мріяли про збройному повстанні, розкиданих по різних табірним командам і нетерпляче чекали сигналу до бою.
Ткаченко — вогнева душа, пылавшая жагучою ненавистю до эсэсовским злочинцям, мужня людина, охоплений жагою дій, — нетерпляче йшов до збройного повстання. Воно повинно було стати загальним виступом в’язнів, а передувати йому повинні були більш явні форми масово-роз’яснювальної пропаганди. «Він вважав, що презирство до эсэсовцам не повинно бути в душі, а виплеснутися назовні».
На його думку, все це повинно було стати одним з кращих способів подальшого згуртування рядів ув’язнених. Чисельну перевагу повинно було дати свої результати, на вигідних умовах, атакуючи табірну охорону «хоча б з допомогою каменів», діючи рішуче й сміливо, в’язні повинні були обеззброїти есесівців, а потім об’єднатися з ув’язненими інших концтаборів і вистояти до підходу наближення Радянської Армії.
При цьому Ткаченко допускав можливість пробитися на з’єднання з радянськими військами навіть у тому випадку, якщо б довелося долати відстань 300-400 кілометрів.
Незважаючи на нереальність таких планів (дії в умовах гітлерівського табору смерті різко відрізнялися від стратегії фронтових боїв і навіть від тактики партизанської війни в глибокому тилу ворога), устремління генерала Ткаченко та його нетерпляча жага дати бій ворогові не можуть не викликати глибокої симпатії до цієї людини.
У ньому, як у дзеркалі, відбивалися нескорена душа і незламна воля радянського солдата, прагнення до битви з ворогом у будь-яких, навіть самих невигідних умовах, навіть у таборі смерті, біля стін крематоріїв. Проте як вирішальної передумови успіху умови диктували тут збереження самої глибокої таємниці дій — такий таємниці, перед якою конспірація старих революціонерів здавалася просто дитячою забавкою.
Проте неспокійний дух генерала Ткаченко мало дбав про конспірацію, незважаючи на застереження і одностайну позицію в цьому питанні всього керівництва табірного руху Опору.
Табірні влади, стежачи за керівниками Опору і ініціаторами численних актів саботажу, 11 жовтня 1944 року по-звірячому вбили 27 німецьких і французьких активістів підпілля, а незабаром відправили в табір смерті Маутхаузен великий транспорт інших активістів, а серед них і одного з керівників Опору— майора Андрія Пирогова.
У ніч на 2 лютого 1945 року зважилася також доля генерала Ткаченко.
З бараків, згідно з іменними списками, було викликано понад 100 «цивільних» ув’язнених, в більшості радянських людей, а до них додано група в 50-60 радянських військовополонених з «трудового табору для військовополонених».
Фашистські кати запевнили стривожених в’язнів, що мова йде про «раптової евакуації», але нещасні зрозуміли, що їх чекає за бетонною стіною, і кинулися на катів, намагаючись якомога дорожче продати своє життя».
Під вогнем автоматичної зброї гітлерівців загинули всі 178 в’язнів, які навіть перед обличчям смерті продемонстрували свою волю і опір фашистському звіру, не давши відправити себе на екзекуцію.
Як повідомляє колишній в’язень Саксенхаузена сержант прикордонних військ СРСР В. С. Іонів, після вбивства генерала Ткаченко та його товаришів «цілодобово димів крематорій».