В яких умовах німці транспортували полонених | Історичний документ

Основою для технічного здійснення транспортування військовополонених на Сході був наказ генерал-квартирмейстера ОКХ генерала Вагнера від 31 липня 1941 року, що пропонує транспортувати військовополонених, як правило, пішки або ж «якщо це проводиться без шкоди для постачання німецьких військ — у складах порожняка на відкритих платформах.

Женевська конвенція 1929 року допускає пішу транспортування полонених за умови, що вона не перевищує 20 кілометрів в день, і допускає виняток у разі, «якщо необхідно досягти пунктів постачання водою і продовольством» (ст. 7).

Неважко помітити, що хороший стан мережі пунктів постачання водою в європейській частині Радянського Союзу (наявність водопроводів і водойм) не виправдовувало затеваемых гітлерівцями тривалих переходів, далеко перевищують встановлену міжнародним правом норму.

Транспортування полонених на відкритих платформах влітку — при відповідних запобіжних заходів та дотримання інших гуманних норм поводження з ними в дорозі — ще не перетворювала розпорядження Вагнера в злочинний наказ, незважаючи на наявність у ньому підкресленого вимоги про пішої транспортуванні військовополонених.

Але якщо все це відбувалося в умовах суворої зими, коли випадки замерзання були звичайним явищем, — справа виглядала зовсім по-іншому.

Втім, все тут залежало від загального ставлення до военнопленному, від одержуваної конвоєм інструкції. Про ставлення до полонених з боку конвою ми вже говорили, інструкції ж були чіткими і беззаперечними: конвоїр повинен бути безжальним і нещадним.

Те, що відбувалося на шосе і дорогах західних районів Радянського Союзу, окупованих гітлерівцями влітку, восени і взимку 1941 року, відноситься до найбільш похмурих сторінок історії людської жорстокості.

Рухалися на захід колони військовополонених, серед яких було багато поранених, контужених, хворих і виснажених людей, підтримуваних своїми не менш виснаженими товаришами, змучених тривалими маршами, голодних, нещадно б’є конвоїрами, — представляли собою жахливе видовище.

Зазвичай полонених не годували по кілька днів поспіль, відмовляли їм у ковтку води при виснажливої спеки, а мирного населення під загрозою розстрілу на місці забороняли передавати полоненим воду і їжу.

Конвоїри безжально розстрілювали кожного полоненого, який нахилився, щоб підняти лежала на полі картоплю чи моркву. Більше того, вбивали на місці будь-якого, хто в літню спеку 1941 року намагався зачерпнути жменю води з колодязя або навіть придорожній калюжі.

Дороги на тимчасово окупованій території Радянського Союзу були усіяні сотнями трупів убитих військовополонених, а нерідко і цивільних осіб, у тому числі дітей, нещадно застрелених тільки за те, що вони дали полоненим кухоль води або шматок хліба.

Колишній військовополонений, радянський військовий лікар Євген Кивелиша, який сам виконав ці марші смерті, розповів на Нюрнберзькому процесі тієї витонченої тортури, який був відмову в проханні дати напитися води влітку.

При вигляді колодязів або води полонені мимоволі облизували пересохлі губи і мимоволі робили судомні ковтальні руху. Після цілого дня такого виснажливого маршу полонених чекав нічний привал під відкритим небом або на скотному дворі, куди їх навмисне заганяли в такій кількості, що в тісноті і тисняві не могло бути й мови про можливість лягти, а часто і сісти.

Не кращою була доля тих, кого транспортували залізницею. Тут була застосована ще більш підла і мерзенна система витончених тортур. Влітку, в задушливі і спекотні дні, військовополонених везли в битком набитих і наглухо закритих вагонах, взимку — на відкритих платформах.

Влітку сотні полонених гинули від нестерпної спеки, духоти і скупченості, а взимку замерзали від холоду. Але в рівній мірі, незалежно від пори року — полонені гинули від голоду, спраги і кулі німецького конвоїра.

В яких умовах німці транспортували полонених | Історичний документ

Результати такої системи транспортування були воістину зловісно безпрецедентними: дороги, якими в окупованій частині Радянського Союзу гнали колони військовополонених, були рясно политі кров’ю і усіяні трупами вбитих радянських людей; при розвантаженні з вагонів, не відкривалися, протягом довгих днів шляху, число померлих в дорозі полонених часто перевищувало число залишилися в живих; ті мученики, які вижили в дорозі, прибували в табори для полонених в стані крайнього виснаження і масами гинули в нових, не менш нелюдських умовах, які їм підготували гітлерівці в цих таборах.

Усі ці злочини дуже скоро стали відомі Радянському урядові і стали предметом енергійного дипломатичного демаршу. У ноті Наркомінсправ СРСР від 25 листопада 1941 року, зокрема, зазначалося:

«Під час прямування полонених до місць призначення ослаблих пристрілюють на місці. При перекидання радянських військовополонених з Хорола в с. Семенівна на Україні червоноармійців змушували весь час бігти. Падали від втоми і виснаження негайно розстрілювали».

Характерно, що факти жорстокого поводження з радянськими військовополоненими під час транспортування не зважився заперечувати жоден з обвинувачених на процесі головних німецьких військових злочинців.

Мирне населення окупованих територій СРСР бачило ці злочини власні очі. Є чимало свідків, які пережили ці «марші смерті» або «ешелони-примари». Перед обличчям таких кричущих фактів ніхто не був в змозі спростувати їх.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь