У ніч 28 червня 1944 року ми приводили в порядок частині, готувалися до ранкового бою. З великим трудом зв’язалися з сусідами і домовилися про заходи взаємопідтримки. Але, як це часто буває, плани командування знову змінилися: замість того, щоб продовжувати наступ, нам було наказано зупинитися і зайнятися грунтовною підготовкою до подальших боїв. А навколо гриміло бій. Частини 42-го і Н-ського корпусів сорок восьмий армії завершували розгром 10-тисячного угруповання ворога, оточеній південний схід від Бобруйська.
Було, напевно, щось близько шостої вечора, коли до нас на машині прибув генерал Ганжі. Люто відмахуючись гілкою осики від комарів, він дістав із планшета бойовий наказ. Ми залізли в намет. У наказі говорилося, що залишилися в оточенні частини противника (залишки 134-й, 6-й, 296-й та 36-ї піхотних дивізій) продовжують чинити опір, 53-го корпусу було наказано вийти в район Сычкова, змінити частині 65-ї армії і готуватися до атаки Бобруйська з північно-заходу. На нашу дивізію покладалося до четвертої години ночі змінити частині 65-ї армії, які займають ділянку Еловичи — Луки.
Оскільки перед дивізією поставлено нове завдання, треба ознайомитися з районом, де належить зміна. Взявши з собою Амосова, Мамонова і ще кількох офіцерів, я вирушив туди. Разом з нами поїхав і генерал Ганжі.
Сычково від Бобруйська по прямой знаходиться в якихось 12 кілометрів, але щоб дістатися до нього, треба по тутешніх дорогах поїздити добрих 30 кілометрів.
Як на зло, посипав дощ, машину кидало з боку і сторону — ось-ось вилетить в кювет. Але як би там не було, ми дісталися до наміченого місця. Зупинилися на узбіччі дороги. Десь в кілометрі звідси має перебувати Сычково, добралися до околиці села.
Минуло півгодини, минула година. Ні душі. Довелося послати в різні боки офіцерів. Проблукавши в непроглядній пітьмі довгий час, вони повернулися ні з чим. Ми порадилися і вирішили рухатися до передньої лінії.
Минула північ, а ми все ще не зустріли не те що командира полку, навіть командира батальйону. Нас стривожив питання: чому в наміченому місці ми не зустріли представника корпусу, а тим більше представників дивізії. Скористатися рацією ми не могли, тому що вона відмовила відразу після виїзду.
Нарешті Амосову вдалося розшукати якогось офіцера. Він виявився командиром батальйону.
— Є тут якийсь офіцер в ранзі командира полку? — запитав я у нього.
— Комполку знаходиться в трьохстах метрах звідси, — відповів офіцер і вказав у бік.
Йде дощ, кругом темрява — хоч око виколи і тиша, тиша до дзвону у вухах.
Я торкнув водія за плече:
— Давай, поїхали!
І в ту ж секунду тиша вибухнула: з боку Бобруйська вдарила артилерія, затріщали кулемети. Вогонь посилювався з кожною хвилиною. Це могло означати одне — оточена угруповання ворога вирішила йти на прорив. Треба якомога швидше повертатися в дивізію!
Наші машини розвернулися і, здіймаючи бризки бруду, понеслися на південь, до своїх. Ми їхали з такою швидкістю, з якою дозволяла раскиселившаяся вкрай лісова дорога. Не проїхали ми, напевно, й півкілометра, як попереду пролунали автоматні черги — дорога була перетнута німцями.
Я наказав повернути машину строго на захід. Машина повернула і пішла між деревами. Проїхавши метрів сто п’ятдесят, машина вдарилася об пеньок і встала. Пошкоджена була і машина генерала Ганжі.
Міркувати часу не було. Вийшли на битий шлях, по якому ми їхали вчора. Мета була одна: допомогти частинам, які ведуть бої на дорозі Бобруйськ — Осиповичі. Тут ми зустріли підрозділи 356-ї стрілецької дивізії, які відбивалися від ворога, fourties кільце оточення.
Потрібно у що б то не стало заткнути пролом. Прийнявши командування над встретившимися підрозділами, я розташував частина бійців вздовж дороги. Направо послав Мамонова, наліво — Амосова. Правіше нас зайняв ділянку генерал Ганжі.
Нам довелося добряче попотіти, поки німці були відкинуті назад. У цьому зіткненні підрозділи 356-ї дивізії проявили виняткову організованість і стійкість.
Хоча ця важка і заплутана ситуація виникла для нас несподівано, причину її зрозуміти було не складно. Противник прагне вийти з оточення, а ми як слід не орієнтуємося в обстановці. Лише пізніше, коли всі спроби фашистів прорватися були припинені, картина прояснилася. В ту ніч (29 червня) оточені в місті ворожі сили, відкривши сильний артилерійський і мінометний вогонь, прорвали кільце в напрямку Осиповичі і спробували просочитися через бойові порядки радянських військ. Ми опинилися на одному з напрямів ворожого прориву і разом з частинами 356-ї дивізії були втягнуті в бій.
— Що далі будемо робити, товаришу генерал? — звернувся до мене Амосов, коли навколо стало порівняно тихо. Гімнастерка у нього була темною від поту — хоч вичавлюй. По обличчю Мамонова теж струмками тек піт.
Наші машини, як я вже говорив, що зазнали аварії. На щастя, на дорозі показався вантажівка. Пояснивши своїм водіям, як їм потрібно буде добиратися додому після лагодження машин, ми забралися у вантажівку (він був вщерть завантажений снарядами) і поїхали в корпус.
У штабі корпусу вже втратили надію побачити нас живими. Жарт сказати, цілу добу про нас ні слуху, ні духу! Коли радість з приводу нашого благополучного повернення стихла, мені вручили новий наказ. Дивізії пропонувалося переслідувати ворога в напрямку Осиповичі.
До моменту мого прибуття в дивізію Євдокимов вже звернув штаб, а полки діяли в зазначеному напрямку. Мене оточили офіцери. Прибіг змарнілий і прямо-таки сяє від радості шанований нами майор Олексій Олександрович Романов.
— Ну і ну, товаришу генерал, поставили задачку! З мене нагорі за вас трохи голову не зняли. «Де твій командир, куди дивився?»
Поширюватися про нічні пригоди зараз був не час. Ми швидко зібралися і поїхали по дорозі на Осиповичі. Скоро нагнали Манцурова. Він уже йшов без ключки, молодець!
— Он там, — він показав праворуч від дороги, — сотні дві фріців. Що з ними робити, товаришу генерал? Брати в полон?
— Не звертайте уваги. Ні на хвилину не зупиняйте полк.
Німці, мабуть, були повністю деморалізовані. Нам то і справа зустрічалися колони. Одні рухалися на захід, інші — на схід. Більшість були без зброї. Тому обтяжувати себе полоном цих бредуть світ за очі солдатів і офіцерів немає ніякого сенсу. І ті, що йдуть на схід, і ті, що біжать на захід, так чи інакше опиняться в наших руках.
— Он ще фріци з лісу тягнуться,— сказав ад’ютант Котів.
Я подивився в ту сторону, куди він показав. З узлісся прямо на нас рухалася колона людина в сто. Простуючи попереду офіцер щось крикнув. Один з наших офіцерів замість відповіді тільки махнув рукою на схід: крокуйте, мовляв, туди, все буде зер гут!
Так війська 1-го Білоруського фронту під командуванням К. К. Рокоссовського завершили розгром 9-ї німецької армії звільнили місто Бобруйськ. Добірні дивізії фельдмаршала фон Буша були змушені відступити. Хвалькуваті запевнення командуючого 9-ю армією генерала Йордану відстояти Бобруйськ розвіялися, як дим. Його дванадцять піхотних, одна танкова дивізії і безліч інших частин не змогли стримати натиску радянських військ. Бобруйський вузол, який гітлерівське командування вважало непереборним бар’єром на шляху до Мінська і Бресту, упав. В ході Бобруйської операції військами Білоруського фронту було знищено близько 50000 солдатів і офіцерів ворога, взято в полон 23630 людина, захоплено 2664 знаряддя, 366 танків, 15922 автомашини.