В очікуванні “наших” | Історичний документ

Твір Шляхтина Аркадія

У жовтні 1941 року німецькі війська увірвалися в наше рідне місто. Важко було дивитися, як ці пси ходять нашими вулицями, стукаючи своїми чобітьми, і розмовляють чужою мовою. Німці прийшли. Багато довелося пережити під час окупації. Одного разу я пішов у село. Коли я йшов, туди пропускали без пропуску, коли я йшов назад, то вже ввели якісь пропуску. І ось я сім днів підходив до мосту, але ці тупоголові фріци запитували: «Уо Рараг?» і гнали мене назад. Я йшов далі й дивився на моє рідне місто, місто, в якому я народився і прожив вісімнадцять років.

Місто, в якому я був рівноправним людиною і господарем. А тепер мене не пускали в нього. Стискаючи до болю губи й ледь утримуючи сльози, я йшов назад шукати місця ночівлі. Але все ж я перехитрив фріців і потрапив в місто. Зараз я не можу уявити всі мої переживання, я сам не міг зрозуміти, що зі мною відбувається. Мені ніколи не вірилося, що цей тягар буде назавжди. Мені думалося, що це якийсь страшний сон, який скоро закінчиться і знову буде як і раніше. Я навіть і не уявляв собі, що так триватиме весь час. Десь у глибині душі була якась надія, і вона підказувала: «Не сумуй, все буде по-старому». І я був впевнений, що буде саме так, по-старому.

В очікуванні наших | Історичний документ

На площі для залякування радянських громадян повісили і спалили кілька людей. Жахом віяло на кожного, коли він зустрічався з агентом фашистської поліції. Вони вночі приходили до хати, били, арештовували, розстрілювали і катували комуністів. Кров’ю обливається серце, коли згадаєш, як розправилися фашистські нелюди з євреями. Багато нещасних загинуло під фашистським чоботом. У нас в сім’ї всі тільки й дбали про те, де б дістати картоплі.

Але ось загриміли гармати. Загуркотіли важкі гармати. Кожен думав: «Невже наші?» У всіх з’явилася посмішка на обличчях. Фашисти озвіріли остаточно. Вони кидали гранати в будинку, палили, ламали. Відбирали останні пожитки у людей. Громадян, які не могли вийти за хвороби з дому, вони спалювали живцем.

Нічого, нічого до найдрібнішої подробиці не забуде наша родина і весь радянський народ! Ми помстимося проклятим фашистам. Хай живе Червона Армія!

З твору Семенычевой Галини

Ніч. Кругом пожежі. Ми всі сидимо в підвалі і чекаємо. Чого чекаємо? Чекаємо приходу кровожерливого хижака — німця. У кожного присутнього разом з нами в підвалі на обличчі жах. При кожному шереху здригаються і вимовляють: «Ідуть!» Але їх поки ще не було. В таких муках пройшла ця ніч.

Наставав ранок. Ми все ще сиділи в підвалі і не знали, що діється на вулиці. Були деякі сміливці, які вільно ходили по вулиці, і ось від них ми дізналися, що німці господарюють у місті. Раптом вбігає в підвал одна жінка. Вона повідомила нам, що німці у дворі і просять усіх вийти з підвалу. Всі старички і старенькі виходять з жахом на обличчі. Молодь ховається в підвалі. Ми сиділи за ящиками і тремтіли від страху: раптом німці увійдуть в підвал і знайдуть нас. Що тоді буде? Ця думка опановує кожним з нас. Але все пройшло благополучно, всі повернулися. Хоча був уже полудень, але ми все ще не наважувалися виходити із притулку.

Тільки ближче до ночі ми розійшлися по квартирах партіями, щоб хоч трохи розігнати страх. Входимо в кімнату, а серце стискається від страху. Скла всі вибиті, по кімнаті ходить вітер, холод відчайдушний, темрява, все навколо розкидано. За що братися? Ми нічого, абсолютно нічого не знаємо. Ми прислухаємося до кожного шереху. Раптом стукають. Мама відкриває двері. В кімнату входять шість німців. Походили по всіх кімнатах, забрали продукти і пішли. Ми були раді, що так дешево обійшовся їх прихід. У перші дні ми сиділи вдома партіями. Ночі проходили мовчки, в очікуванні — чого? Ми і самі не давали собі звіту, настільки ми всі були змучені й налякані.

У такому постійному жаху ми жили в період німецької окупації, але ми не втрачали надії. Ми чекали своїх і сподівалися, що прийде той час, коли ми знову будемо вільними громадянами, що мають всі права.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь