Березень. Повіяло весною. Після полудня розбиті, понівечені гусеницями танків і скатами автомашин дорожні колії раскисали в густу кашу. Тільки до півночі їх прихоплював мороз. Час від часу по фронтовій смузі чулося тяжкий ухання і гул гармат.
Дивізія теснила ворога до Харкова. Бійці підходили до села Байрак. Зліва розлилася порожниста вода річки і пішла поверх льоду. Праворуч на невеликій висоті розташована кулеметна точка противника. Німецькі кулеметники зустріли червоноармійців щільним вогнем. Радянські бійці змушені були залягти. Іншого зручного шляху для руху на село Байрак не було.
Ханпаша отримав розібратися з ворожої вогневої. У важких випадках, щоб уникнути зайвих втрат Ханпаша брав із собою лише один розрахунок. Вибравши сліпу зону, він підійшов до висоті ближче, наскільки це було можливо. Вогнева точка противника не стихала.
Ханпаша послав бійця із завданням обійти точку і закидати її гранатами. Минуло п’ять хвилин. Вибухів немає, німецький кулемет діє.
Чорні брови Ханпаши зійшлися на переніссі. Послав другого бійця. Проходить п’ять, десять хвилин. Бійці не повертаються. Вибухів не чути.
— Загинули, видно. Славні були хлопці… — похмурим голосом сказав Ханпаша. — Ти, Ляпунов, лягай за кулемет і пильно стеж. Я сам піду.
Ханпаша взяв автомат в руки, поклав гранати в кишені кожушка і, вибравши улоговинку за бугром, поповз навпростець. Минуло п’ять, десять, двадцять хвилин.
— Як же так? Невже… — гірко промовив Ляпунов.
Раптом з-за бугра здалися біжать німці з кулеметом. Відразу ж червоноармійці насторожилися. Але потім, з піднятим на автоматом напоготові, здався Ханпаша.
— Шинель, шинель! — кричав на них Ханпаша, переінакшуючи по-своєму німецьке слово «шнель» (швидше).
— Приймай, хлопці, непроханих гостей.
— Та як же, товаришу сержант… — почав було Ляпунов.
Особа Ханпаши було стурбоване.
— Колись, Ляпунов, колись. Берись за кулемет! А ти, — звернувся Ханпаша до іншого бійця, — бігом відведи полонених і негайно повертайся до мене. Дуй прямо на висоту! Доповісти командиру ескадрону: з боку Викшино підходить колона німців. Не менше батальйону. Передай, що я приймаю з ними бій. Бігом!
— Є! — закричав боєць і погнав фриців до заліг ескадрону.
Ляпунов і Ханпаша, підхопивши свій кулемет з патронами, рвонули до висотці.
Тільки вони встановили кулемет, як на дорозі від села Викшино здалися фашисти. Йшли вони досить безтурботно, наївно вважаючи, що висота все ще їх.
Ханпаша застосував улюблену тактику. Підпустив колону ближче і майже в упор відкрив вогонь, скошуючи супротивників наповал. Називалося це у кулеметників «відкрити вогонь по пупам».
Захоплений боєм, Ханпаша викрикував по-чеченськи:
— Змії отруйні! Віслюки смердючі! Землі нашій захотіли!
На висоту посипався мінний дощ. Потім застрочили автомати. Німці знову пішли в атаку. Осколком поранило Ляпунова, і той повалився.
Зволікати було колись. Ханпаша вирішив відходити,осколком міни поранило в бік.
З останніх сил Ханпаша все одно вів вогонь по противнику. Озирнувся. До нього бігли наші.
— Ура!.. Ур-ра! — лунало по засніженому полю. Фашисти тікали.
Першими до Ханпаше підбігли комсорг полку Тарарін Василь і боєць Горбунов.
— Живий, Ханпаша?
— Живий, товаришу старший лейтенант. Поранило тільки. Там нагорі важко поранений мій другий номер Ляпунов. Допоможіть йому, будь ласка.
За день дивізія просунулася на п’ятнадцять кілометрів і зайняла село Байрак.
Відважного кулеметника разом з Ляпуновим відправили в санбат. Рана виявилася важкою. За цей бій Ханпаша був нагороджений орденом Червоного Прапора.