“Третя ступінь” допиту полонених парашутистів | Історичний документ

У 1941 -1943 роках гітлерівці стикалися — як у своїх тилах на Східному фронті, так і в окупованих країнах на Заході — майже виключно з одиничними радянськими і англо-французькими парашутистами.

Ряд німецьких наказів регламентував поводження з захопленими парашутистами. Так, наприклад, у наказі від 9 серпня 1941 року штаб тилу групи армій «Південь» докладно викладав питання про поводження з парашутистами.

Після преамбули, в якій говорилося, що росіяни все більше і більше використовують цей метод боротьби в тилу німецьких військ, і що існує неясність щодо того, як ставитися до захопленим парашутистам, наказ рекомендував кожного парашутиста, захопленого в цивільному одязі, вважати партизаном («Freischarler») і тільки в тому випадку, якщо він з’явився сам і добровільно здався німецьким властям, прирівнювати до військовополонених.

У наказі особливо підкреслювалося, що не слід вірити поясненням захоплених парашутистів, ніби вони були примушені до цієї служби. Наказ також нагадував, що парашутисти можуть давати свідчення у відповідності з отриманими ними інструкціями, і тому слід нещадно вступати з ними, бо тільки так можна покінчити з цим «парашютистским безчинством» («Fallschirmjagerunwesen»).

З вищесказаного можна помилково зробити висновок, що парашутист, захоплений у військовій формі, повинен автоматично вважатися військовополоненим. Але гітлерівська практика, що встановилася, і на Сході, і на Заході, особливо з 1941 року, була зовсім протилежною.

Скидаються в поодинці або невеликими групами парашутистів у цивільному одязі зазвичай вбивали без суду. А з плином часу гітлерівські військові власті категорично стали наполягати на «особливому зверненні» з парашутистами, навіть якщо вони носили військову форму.

Страти здійснювалися безпосередньо вермахтом (особливо на Сході) або ж СД — після передачі їм захоплених вермахтом полонених, особливо на Заході. Деяких парашутистів, після того як вони пройшли через пекло гестапівських катівень, передавали на ліквідацію в концентраційні табори.

Перед ліквідацією захоплений парашутист піддавався допиту: гітлерівці домагалися отримання відомостей щодо мети задумані парашутистом або його командуванням дій, обумовленого місця збірного пункту, громадян з місцевого населення, які співпрацювали з парашутистом, центру підготовки і т. д.

Для отримання такого роду відомостей гітлерівці не соромилися у засобах і методах, передаючи справу «розслідування» в досвідчені руки катів з поліції безпеки, СД, таємної польової поліції або контррозвідки. Деяке уявлення про ці «методи» дають збереглися німецькі документи.

12 червня 1942 року начальник гестапо Мюллер в якості заступника шефа поліції безпеки і СД видав наказ, що дозволяв застосовувати методи «третього ступеня» при допитах «…комуністів, марксистів, «свідків Єгови», саботажників, терористів, учасників руху Опору, які скидають на парашутах агентів, антигромадських елементів, польських і російських ледарів і волоцюг». Наказ трохи відкриває завісу, приховувала таємниці цього «методу».

«Третя ступінь серед інших засобів може полягати в дуже обмеженому харчуванні (хліб і вода), жорсткому ложі, темній камері, позбавлення сну, виснажливих вправах і тілесних покарання, якщо потрібно більше двадцяти ударів, необхідно висновок лікаря»

З розпорядження Мюллера видно, що парашутист противника, як правило військовий, потрапляв у СД після узгодження питання з військовими властями, розвідка яких була зацікавлена в його показаннях.

У вермахту було більше довіри до результативності методів «фахівців» СД, ніж до своїх власних військовим органам (армійська контррозвідка), в обов’язки яких на підвідомчих ОКВ територіях входив також і допит захоплених полонених.

Але і офіцери гітлерівської військової розвідки і контррозвідки можуть похвалитися своїми «методами» допиту. Наприклад, в ході допиту збитих радянських льотчиків, виробленого в слідчому центрі біля Франкфурта-на-Майні, застосовувався такий «метод»: у літню спеку в камерах на повну потужність включалося центральне опалення! На думку гітлерівських «слідчих», ця міра повинна була зробити полонених більш схильними до дачі показань.

Практика слідчих методів німецьких органів безпеки — в самому рейху, але перш за все в окупованих країнах, — застосовувалася також при допитах військовополонених, не могла не бути відомою вермахту. Гестапівський і есесівський «репертуар» допитів не обмежувався перерахованими Мюллером способами («третя ступінь»).

Добре відомо, що його підлеглі проявляли надзвичайну винахідливість у підборі цих «інших засобів».

Третя ступінь допиту полонених парашутистів | Історичний документ

Передача військовополонених в СД з метою примусити їх до дачі потрібних свідчень була подвійним порушенням міжнародного права: по-перше, передача полонених невійськове установі або органу, добре відомому своїми жорстокими методами звернення, і, по-друге, повне ігнорування постанов конвенції, які забороняють використання засобів примусу з метою отримання від полонених інформації військового характеру.

Кожний військовополонений при його допиті зобов’язаний повідомити лише своє прізвище, ім’я, звання та особистий номер. Сенс такого припису цілком зрозуміле: не можна якими б то не було засобами фізичного або психічного впливу примушувати військовополоненого до зради своїй вітчизні.

Навіть повідомлення свого віку, а тим більше кімнати свого полку — до чого, згідно конвенції, він не може бути примушений— дозволяє противнику зробити важливі висновки. Що ж тоді можна сказати про примушення давати інші військові відомості!

Гітлерівська практика допиту полонених виходила далеко за межі «погроз, образ та стягнень»: для того щоб добути потрібні фашистам відомості, полонених били, піддавали тортурам і вбивали.

Співпраця вермахту і СД в справі боротьби з парашутистами було чітко і офіційно встановлено через два місяці після видання наказу Мюллера.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь