Топ 5 помилок істориків минулого | Історичний документ

Не помиляється тільки той, хто нічого не робить. Причому, вчені роблять більше помилок, ніж звичайні люди. Справа в тому, що при виконанні стандартних дій ймовірність помилки зведена до мінімуму. Ми практично ніколи не промахиваемся, коли намагаємося донести ложку до рота. А ось ступаючи по дрімучому лісі, можемо не раз і не два затнутися. Осягнення наукової істини на кшталт просування по дикій тайзі без компаса і карти. Йти доводиться навпомацки, вибирати напрямок по натхненню.

Той учений, який стверджує, що ніколи помиляється – не вчений, а шарлатан. Тільки шарлатану вся істина відома заздалегідь. А вчений, буває, помиляється. Крім того, в скрижалі науки помилки заносяться з тією ж ретельністю, з якою і успіхи. Бо негативний досвід – це теж досвід. Не уникла цього і історична наука.

Представляємо топ-5 помилок істориків минулого

Мабуть, одну з найпоширеніших загальнометодологічними помилок можна назвати «Помилкою Золотого століття». На нього вказав ще у XVIII столітті відомий італійський філософ та історик Джамбаттіста Віко. Так влаштована людська пам’ять, що минуле часто здається краще сьогодення. Навіть якщо мова йде про пам’ять окремої людини: «трава була зеленішою, сосиски смачніше і дівчата красивіші».

Те ж саме стосується й історичної пам’яті народів. Діяння предків представляються суттєвіше вчинків нащадків. На приводу у цієї емоції йдуть і історики. Іноді це робиться навмисно, з дидактичною метою, щоб на прикладі дідів виховати онуків. Іноді ненавмисно. Тут причина криється в тому, що, займаючись якою-небудь епохою, вчений вільно чи мимоволі переймається до неї симпатією, починає сприймати її як елемент своєї власної біографії. Для науково-популярної літератури така стилістична забарвлення, мабуть, великої шкоди не несе. Але в рамках наукового дискурсу ідеалізація минулого безсумнівно повинна вважатися помилкою.

Іноді помилки – це результат нестачі даних. Так, в кінці XIX – початку ХХ століття у вітчизняній історичній науці велася досить жвава дискусія про те, що було основою господарства східних слов’ян. Визначилися дві точки зору. Згідно з однією з них, що йде ще від Н.М. Карамзіна слов’яни здавна займалися пашенным землеробством. Того ж погляду дотримувався і інший великий російський історик С. М. Соловйов.

Прибічники протилежної точки зору вважали, що основою господарського устрою була промислова полювання. Цю теорію створив не менш великий російський історик Василь Осипович Ключевський, а розвинув і продовжив Микола Олександрович Рожков. І Ключевський і Рожков пов’язували з полюванням не просто функціонування економіки давньослов’янських племен, але і процес становлення давньоруської держави, яке вони вважали результатом консолідації торговельних факторій, розташованих уздовж торгових шляхів, за яким збиралася і спрямовувалася на експорт російська хутро. Суперечка тривав досить довго. Цікаво, що представники обох дискутуючих сторін спиралися на одні і ті ж письмові джерела, але по-різному їх трактували.

Кінець цього спору поклала археологія. Радянський археолог, член-кореспондент АН СРСР Владислав Йосипович Равдоникас в 30-х роках ХХ століття провів масштабні розкопки в Приладожжі і виявив велику кількість свідчень того, що населення цього, в общем-то, не дуже родючого регіону вже в VIII ст. активно займалося землепашеством. Були знайдені залізні насошники, серпи, залишки насіння та ін. Стало зрозуміло, що Василь Осипович Ключевський, при всій до нього повазі, щодо господарського устрою давніх слов’ян помилявся.

Археологія допомогла виправити і ще одну велику помилку, допущену Павлом Миколайовичем Милюковым. Так-так, тим самим, лідером партії кадетів. За своєю основною спеціальністю він був істориком. Найважливіший його праця – «Нариси історії російської культури». Солідний багатотомна праця. В якому, крім іншого, П. Н. Мілюков стверджував, що грамотність в Стародавній Русі перебувала на низькому рівні, практично відсутня.

Твердження це ніхто не міг оскаржити до початку 50-х роках ХХ століття. Археологічна експедиція під керівництвом Артемія Володимировича Арциховського виявила першу новгородську берестяну грамоту. Причому, перша грамота попалася в руки молодій жінці Ніни Андрєєвої, яка не була професійним археологом, а просто найнялася підробити «на лопаті в експедиції під час декретної відпустки. Радості Арциховського не було меж. Він виписав Ніни Андрєєвої премію. З тих пір в культурних шарах Новгорода знайдені сотні грамот. Знайдені грамоти та в інших містах. Таким чином, помилка Павла Миколайовича Мілюкова виправлена. Рівень грамотності в Стародавній Русі був досить пристойним.

Топ 5 помилок істориків минулого | Історичний документ

Ні той, ні інший не були допущені до життя внутрішніх покоїв. І, зрозуміло, ніяких заяв пресі» тоді ніхто не робив. Маржеретт прямо пише, що лише передає слух. Чутки поповзли тому, що смерть молодого царевича, звичайно, була подією незвичайним. Народ став домислювати, знаючи гнівливий вдачу царя. Залишається папський легат Поссевино. Він описує сцену вбивства так, ніби знаходився поруч. Саме він пише, що царевич був поранений в скроню важким кованим царським посохом. Здається, дуже правдоподібно. Саме опис Поссевино стало основою для створення відомого полотна великим російським художником Іллею Юхимовичем Рєпіним.

Однак криміналістичне дослідження останків царевича, похованих в Архангельському соборі, показало, що якщо царевич і був убитий, то точно не так, як описував Поссевино. В останках волосся слідів крові не виявлено. Тобто, картина Рєпіна фіксує історичну помилку. Це, звичайно, не робить шедевр менш значущим в художньому відношенні. Однак факт наявності помилки.

І, нарешті, одна з найяскравіших помилок, зроблених на підставі аналізу даних історичної демографії. На початку ХХ століття за демографічними даними минулих епох до XIX століття був складений графік. Виходило, що населення зростає по параболі. Коли лінію параболи продовжили до кінця століття вийшло, що до цього часу на Землі не повинно залишитися жодного вільного п’ятачка. Всі поверхню суші повинна була бути зайнята людьми, що стоять впритул один до одного.

Однак, як бачимо, цього не сталося. Населення зросла, але не так грандіозно. Чого не врахували при розрахунках на початку ХХ століття? Виявилося, не врахували багато чого. По-перше, зростання населення завадили дві світові війни, масштаб яких на початку століття ніхто не міг собі уявити. Але не це виявилося самим головним. Головним, і це по-друге, виявилася зміна життєвих цінностей людей у ХХ столітті. Ніхто не міг собі такого уявити. Вчені виходили з припущення, що чим краще будуть жити люди, тим активніше вони будуть розмножуватися. Це допущення, справедливе у ставленні до тварин, як виявилося, не працює у ставленні людини. Точніше працює, але до певної стадії розвитку. Історики помилилися.

У «відсталих» суспільствах, в яких життя йде по традиційному укладу, життєва траєкторія людини вибудовується навколо сімейних цінностей. Дитина, народжена в небагатій глинобитній хатині де-небудь в центрально-азіатському регіоні, подібно середньовічним саксу або кривичу, дорослішаючи без електрики, телебачення, радіо та інтернету, не має інших цілей крім як зрости, одружитися, народити дітей і дочекатися онуків, які поповнять виробничі сили його сім’ї. Його одноліток в розвиненій європейській або північноамериканській країні мріє зовсім про інше. Він мріє побачити світ – помандрувати, мріє зробити кар’єру, мріє отримати від життя максимум задоволень, про яких він дізнається із засобів масової інформації.

Сім’я і діти теж присутні в його wish-list’е, але далеко не першим, і навіть не другим номером. Юний європеєць відсуває дітей на той життєвий період, коли всі відомі йому спокуси будуть вже випробувані. Нерідко до них так і не доходить. Тому в неблагополучному Афганістані ситуація з народжуваністю йде набагато краще, ніж у благополучній Норвегії.

До речі, якщо орієнтуватися на цей показник, Росія живе зовсім непогано: типологічно життєві стратегії наших співгромадян ближче до норвезьким. Цікаво ще й те, що поступово західний погляд на життя завойовує все більшу популярність у світі. Відносно недавно в історичному масштабі Китай відчайдушно боровся за зниження народжуваності. Гаслом китайського уряду було: «одна сім’я – одна дитина». Але тепер і китайці починають поступово розуміти, що дітонародження – не єдина розвага, придумане людством. Недалекий той час, коли і китайське суспільство рушить по шляху патологічного старіння. Графік зростання чисельності населення круто змінив свій напрямок, і в даний час став набагато більш пологим. Населення росте, але зовсім не так стрімко, як то припускали на початку ХХ століття. Це була помилка.

Автор: Вадим Вікторович Боргів — російський історик і письменник. Доктор історичних наук, професор.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь