«Світяться декорації» | Історичний документ

Якось пізно вночі, коли ми тільки що передали до Москви черговий звіт про рух по Волзі за добу, мені зателефонував Бондаренко:

— Тут у мене бакенщик. Хоче сказати дуже важливе командуванню флотилії.

— Добре. Використаєте, щоб його проводили до мене.

Те, що цивільний чоловік прийшов у наш політвідділ, нікого не дивувало. Вже така це установа. Люди знають, що їх тут завжди приймуть, вислухають, допоможуть.

Занадто пізній візит бакенщика заінтригував мене. Видно, й справді щось дуже важливе. В каюту увійшов сивий, трохи сутулуватий чоловік з начорно обвітреним обличчям. На вигляд за шістдесят. Представився:

— Старшина обстановочного ділянки Іван Іванович Зімін. Вибачте, що так пізно. Тільки зараз звільнився: роботи адже у нас багато.

— Слухаю вас.

Старий, не поспішаючи, став розповідати таке, що я зупинив його:

— Почекайте, я запрошу командувача. Його це теж дуже зацікавить.

Юрій Олександрович ще не лягав і негайно ж прийшов. Ось що розповів нам Зімін:

— Зараз усі ми стежимо за Волгою. За кожним німецьким літаком, за вашою роботою. Часом серце кров’ю обливається: прасують, прасують ваші хлопці річку, а толку немає — не вибухає міна, хоча всі бачили, куди вона впала.

— Вірно, — підтвердив командувач. — Буває. Он у коси п’ятий день тралим, а результатів ніяких.

— Це якраз мій ділянку, — сказав Зімін. — Туди особливо часто німець налітає: кругом дрібні місця. Заборона він фарватер — і не пройти ні одному судну. Сьогодні ми з таким трудом каравани протаскували, повзли вони як черепахи, і все-таки один танкер трохи не засів, ледве стягнули з мілини.

Старий помовчав. Юрій Олександрович викликав вістового і звелів подати чай.

— Товаришу адмірал, — запитав Зімін, — вам не доповідали, що звук у хв змінився? То-то ж. Раніше вони тихо спускалися на парашуті, а тепер ні-ні та й завизжат, що різаний порося, аж вуха несила. Вранці я побачив, як таке порося врізався в мілина. Ну я зараз же на човен — і туди; Розгрібають пісок. І що ж? Розбитий авіаційний двигун! На березі в кущах — знову залізний мотлох. На вудку намагається зловити нас німець. Кидає в річку що йому не гоже, а ми в страху: міни! Тралим, тралим, а вони анітелень…

Пантелєєв схопився з крісла, заходив по каюті. Підійшов до старого.

— Ви й не здогадуєтесь, яке відкриття зробили, батько.

Той відмахнувся:

— Пусте. Я інше смекаю: як німця обвести.

Встав, зачинив ілюмінатор, торкнув двері — щільно закрита.

— Слухайте, — заговорив він майже пошепки. — Я і заявився прямо до вас, щоб поменше людей чуло. Не вам пояснювати, чому німець тільки вночі літає: вдень прориватися важче, та й відразу помітили б, куди він свої гостинці кладе. А він кладе їх, прямо скажемо, досить точно. Питання: чому? Може, хто допомагає йому? Та ми самі допомагаємо, вірний орієнтир йому подаємо: вночі у нас по всій річці бакени сяють.

— Але без них пароплави не пройдуть…

— Не пройдуть. А якщо ми будемо запалювати, лише коли пароплав здасться? Мине він ділянка, ми бакени знову задуем. І річки німцеві не побачити. Але ми його утешим. Ось дивіться! — Зимін підкликав до розкладеної у мене на столі карті: — Ми йому вогні засвітимо ось тут. — Палець старого ковзнув по воложкам — несудноплавних протоках, по степу. — Нехай він сюди скидає що йому завгодно. Нехай! На здоров’я!

Пантелєєв захоплено поглядав то на карту, то на старого.

— Ловко придумав, батько!

— Але ось що треба взяти на замітку, командир: графік потрібен. Пароплави повинні підходити до ділянки хвилина в хвилину. Інакше все нанівець.

— Графік утрясемо. Але скільки вам поневірянь додасться. Запалювати і гасити десятки бакенів…

— Нічого. Потрудимся для фронту. Справа кровне: у кожного з нас там сини воюють.

Командувач задумався. Зняв трубку телефону, назвав номер.

— Назімов? Прошу зайти в каюту члена Військової ради.

Коли начальник гідрографії закрив за собою двері, Пантелєєв коротко виклав йому думка Зіміна.

— Нам потрібно низько вклонитися йому, Назімов. Кидайте все і беріться за справу. І треба допомогти нашому другові. Зі своїми дідами та жінками йому не підняти такого. Виділимо йому полуглиссер, а може, і два, людей, майно. Врахуйте: все це під вашу особисту відповідальність.

— Ох і мороки буде, товаришу командир! — Назімов схопився за голову.

— Все окупиться сторицею. Приступайте! Особливо попереджаю: повна секретність!

Командувач підійшов до старого бакенщику, лагідно обняв його за плечі:

— Сердечне вам спасибі від усієї флотилії, батько. Ходімо, я накажу, щоб вас доставили додому на катері.

— Мудрий старий, — сказав адмірал, повернувшись. І з докором поглянув на Назимова: — А ось ми недокумекали. До нас іноді гарні думки приходять, як кажуть, після…

Назімов зумів розгорнути справу з належним розмахом. Команди матросів два дні працювали на мілководних воложках і у відкритому степу. Тепер білі і червоні вогні всю ніч сяяли там. А на Волзі темно, огороджувальні знаки стали запалюватися тільки на час руху караванів. А йшли вони тепер по дуже жорсткому графіку — про це дбала вся диспетчерська служба.

«Світяться декорації» | Історичний документ

Результати не змусили себе чекати. Фашистські літаки раз скидали свій вантаж на помилкові ділянки. Деякі міни вибухали від удару об землю, інші знищувалися днем нашими підривниками. «Світяться декорації», як прозвав винахід старого бакенщика Назімов, з’явилися по всьому узбережжю Волги. Тільки на камышинском ділянці їх було створено чотирнадцять. А загальна протяжність помилкових фарватерів досягла 125 кілометрів.

В урочистій обстановці вручив командувач старшині обстановочного ділянки Івану Івановичу Зиміну нагороду Батьківщини орден Червоної Зірки.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: