У червні 1941 р, ми закінчили 2 й курс фельдшерсько-акушерської школи, а в кінці вересня, після прискореного навчання, нас випустили фельдшерами. 7 жовтня 1941 р. я стала медичну сестру хірургічного відділення лікарні ім. Софії Перовської Дзержинського району.
На початку на відділення надходили поранені городяни. В листопаді стали з’являтися перші хворі з дистрофією. Спочатку переважали студенти, учні ФЗН (фабрично-заводського навчання) та інших училищ, а потім і жінки. Наше відділення перетворилося в терапевтичне.
Зима була моторошною. На щастя, лікарня мала машину, яка працювала на дровах і привозила дрова ж з будинків, які ми розбирали. У відділенні збереглися печі і титан.
Вночі входили до палати тільки з скіпою. Хворі лежали вкриті, чим тільки можна. За добу гинуло до 30% загального числа. Трупи прибирали тільки вранці. Відвозили їх на каталках в відведені місця. Однак до оформлення смертей ставилися серйозно.
У березні стали отримувати хвойний розчин, яким поїли хворих і пили самі.
Так як наша лікарня повинна була централізовано вивозити трупи, їх за зиму надходило дуже багато. Вранці, виходячи з лікарні, ми бачили масу загорнутих у що-небудь або в одяг доставлених трупів. Траплялося, що у деяких з них були вирізані окремі частини тіла.
З настанням весни почалася прибирання міста. Щодня по 3-4 години ми повинні були працювати на вулиці. Це було страшно. Були там живі люди — не знаю. Звичайно, під снігом, було декілька трупів.
У березні ж до нас надійшло поповнення, прибули лікарі з р. Іваново. Дивно було на них дивитися: всі енергійні, веселі, і ніяких ознак дистрофії. Тим більше дивно, що вони міняли хліб на патефони та платівки. Мені невідома їхня подальша доля, але знаю, що двоє з них загинули під артобстрілом.
Навесні лікарні виділили на Марсовому полі місце для посадки овочів.
Досі бачу страшну картину. Це було в червні або липні 1942 р. Коли я вийшла з лікарні, почався обстріл.
Вже ходили деякі трамваї, і навколо Малої Михайлівській площі (тепер площа Мистецтв) ходив трамвай 20 маршруту, тут було його кільце. І раптом пряме попадання в трамвай. Від сильної вибухової хвилі я впала на місток через канал Грибоєдова. Падаю і бачу, як вгору летять уламки трамвая і частини людських тел.
У серпні 1942 р. мене направили в селище Порошкіно (в 5 кілометрах від станції Юки) на роботу в підсобне господарство. Воно складалося з кількох закладів (3-й молокозавод, 14-й хлібозавод, РЖУ та інші). На початку мене вразило, як ці люди взагалі могли працювати.
Багато страждали дистрофією і були дуже слабкі. Але турнепс, морква, буряк, капуста, посаджені в перший рік (картоплі не було), допомогли людям прийти в себе. Приїжджали туди завідувач рай здоровому Ерусалимский і секретар парторганізації П’ятницька (імені не пам’ятаю). Вони загинули в 43-му або в 44-му році під час обстрілу. Були дуже сердечні й уважні люди.
Повернулася в лікарню восени. Незабаром до нас почали надходити поранені з фронту, і так до кінця війни (Таїсія Володимирівна Пінаєва (Перцева))
