Захисники каменоломень Аджимушкая зазнали хімічної атаки з боку німців. Спогади учасників тих подій зібрані в цій статті.
Спогади А. Теренько
«Про газах, голоді, спразі, вбивали нас в каменоломнях, написано чимало. А я ніби бачу повзе по камінню дим і раптово падають солдатів, жінок, дітей, божевільні очі, простягнуті руки і нічого розповісти не можу, тому що немає таких слів, щоб передати все це»
Після Керчі гази, отруйні речовини так і не були застосовані ні на одному з фронтів всього театру другої світової війни. Навіть в умовах повного військового і політичного краху всіх фашистських держав, незважаючи на те, що вони використовували практично будь-які засоби масового знищення мирного населення, незважаючи на те, що протягом всієї війни вони накопичували хімічну зброю і виробляли, як зазначив Міжнародний трибунал у Нюрнберзі, такі надзвичайно отруйні речовини, пак табун, зарин та інші.
Але все це стало відомо через багато років. В кінці травня і в червні сорок другого солдати Аджимушкая знали одне: в будь-яких умовах необхідно битися і вистояти. І свято виконували свій військовий обов’язок.
Ми залишили їх в той момент, коли ввечері 24 травня завершилась перша газова атака гітлерівців — раптова, жахлива підступністю і жорстокістю.
В каменоломнях чули, як напередодні, 23 травня, гітлерівці почали метушню зовні: зудели бури, стукали кирками сапери. Потім гітлерівці стали підривати виходи з катакомб.
Знали: ворог підступний. Але не знали, не могли припустити, що він піде на такий злочин. І навіть якщо б передбачали газову атаку — часу було занадто мало, щоб зустріти хімічний напад в бойовій готовності. Адже після стількох запеклих оборонних боїв про яке захисному спорядженні могла йти мова.
І зараз, в ніч на 25 травня, належало обладнати в катакомбах надійні укриття від газів. Адже вранці фашисти знову почнуть атаку. І в каменоломнях будують газосховища.
Спогади Н. А. Єфремова
«Весь залишок ночі проходить в напруженій роботі. Ослаблі, голодні люди з чорними, обпаленими жагою ротами тягали пудові брили каменю. Працюють несамовито, падають від втоми і тут же піднімаються. У справу йдуть не тільки Камені, але і матраци, ковдри, шинелі.
Стіни виростають прямо на очах, перегороджуючи штольні в заздалегідь вибраних місцях. Вхідні двері ретельно завішують брезентом у кілька шарів. В першу чергу газонепроникна стіна зводиться в госпітальному відсіку, куди спеціальні команди перенесли поранених і хворих. Болісна, але життєво необхідна робота тривала до самого ранку. Ритм її все наростав. Треба встигнути у що б то не стало»
Вранці залишилися в живих мирні жителі потягнулися до виходів. За розпорядженням командування гарнізону вони покидали каменоломні. Солдатам ж належало витримати важке випробування.
І знову фашисти почали газову атаку. Пішов газ, Тільки марно, тримаючи напоготові зброю, стояли на віддалі ворожі автоматники, очікуючи парламентарів з білим прапором.
Відокремлені від них товщею кримської землі та клубами отруйного газу, що стояли у закритих відсіках аджимушкайцы — ті, хто залишився живий і зумів протиставити темній силі злого звіра організованість і волю до життя радянських воїнів.
Пліч-о-пліч стояли бійці і командири підземного гарнізону, щільно притиснувшись один до одного, вдихаючи важке повітря тісних газосховищ — сюди газ майже не проникав.
За свідченням учасників оборони, в штольнях виживали від газу найбільш міцні і здорові. Доводилося дихати через намочені сечею хустки, ганчірки. Годинами вони перечікували газові атаки, які починалися в один і той же час — 10 годин —з перервою на обід і завершувалися рівно в 4 години. Повний робочий день. Робочий день смерті.
Закінчився травень, пройшов червень, почався липень.
Але чим більше безумствовали в злобі фашисти, тим сильнішими ставали захисники підземного гарнізону. Любов до Батьківщини, ненависть до гітлерівцям народжували якесь дивне мужність, яке дозволило витримувати газові атаки більше місяця.
Спогади С. С. Шайдурова
«Всі дії, які проводили гітлерівці проти захисників катакомб, це дії закоренілих злочинців у військових мундирах, це суцільні порушення всяких загальнолюдських норм, всіх міжнародних конвенцій і угод».
Саперний взвод на чолі зі старшим лейтенантом М. Ф. Пороховим визначив за відхиленнями вогню рух повітря в штольнях і намітив найбільш зручні місця для будівництва газосховищ.
Створені в травні 1942 року газосховища, стінки з каменю, обсипані тирсою, зі швами, заткнутими ганчір’ям, колись завешенные ковдрами і плащ-наметами для більшої герметичності, і зараз можна зустріти в каменоломнях. Напівзруйновані, обсипалися, вони мовчазно свідчать про те, що колись тут ховалися від газів захисники Аджимушкая.
Спогади А. Р. Степаненко
«Спочатку фашист закидав запалені газодимовие шашки, і газ протягом тягнуло по всій площі катакомб. Для боротьби з ним ми влаштовували чергування та гарячі шашки кидали в ящики з піском і гасили.
Тоді вони почали нагнітати газ компресором і свердлили отвори всередину катакомб. Але ми і тут знайшли вихід з положення. Шланги, пропускалися всередину, ми зав’язували вузлом, і доступ газу припинявся. Тоді; фашисти не стали протягувати шланги всередину катакомб, а просто через отвори нагнітали газ. Ми і тут знайшли вихід з положення — ми забивали отвори клинами, і доступ газу припинявся.
Але найкращим засобом проти газів було спорудження примітивних газосховищ всередині катакомб. Пройшов проливний дощ, у нас виявилося багато вологої глини.
Ми брали її як розчин і викладали з в тупиках притулку на кожне відділення. Задушити нас газами не вдалося».
Під час газових атак бойові дії, про яких розповідає Степаненко, вели бійці в протигазах. Вони лежали в протигазах за кулеметами, боролися біля входів з тими, хто нагнітав газ, підривали гранатами компресорні установки.
Учасник десанту на Малу землю, ветеран 255-ї бригади морської піхоти. Влітку 1942 року їх 322-й окремий батальйон займав позиції на Тамані. Протягом червня — липня вони майже щодня бачили незвичайне жовта хмара в районі Аджимушкая. Одного разу, коли вітер поніс хмара в бік Тамані, була оголошена бойова хімічна тривога.
На околиці невеликого селища Аджимушкай не вирішувалася доля фронту, стратегічної операції. Тут принципово зіткнулися комуністична ідеологія з фашистською.
Вистояти в цій боротьбі означало зупинити виникнення можливої хімічної війни в самому зародку. Зробити це означало виконати солдатський обов’язок перед Батьківщиною і людством.
Чи усвідомлювали це тоді наші бійці, командування підземного гарнізону? Важко відповісти на таке питання. Ясно одне: вони були готові вистояти— і це було головне.
Вистояти — наш обов’язок.