Стояти на смерть, але ворога не пропустити | Історичний документ

Ось і 31 серпня — мій день народження. Вже 19 років. Святкувати не довелося, так, кухлем чаю цокнулися. А 10 вересня вночі побудувалися, звалили своє майно на себе і — на вокзал.

Знову їдемо. Куди? Ніхто не каже. Ясно: військова таємниця. Але ось Челябінська, Саратова, Ртищево, Балашове, а потім назад в Саратов і на астраханську гілку. Ну, значить, в Сталінград. За повідомленнями преси і радіо, саме серйозне місце.

З’явилися німецькі літаки. Бомблять і обстрілюють. При нальотах вискакуємо з вагонів і в степ недалеко, метрів 100-200 від ешелону. Все закінчувалося благополучно, але одного разу фашист накрив з кулеметів групу солдатів. Поховали шість осіб. Шкода хлопців. Не зробили жодного пострілу, живого фріца не бачили і загинули.

Ось і Ленінськ. Вивантажуємося. До Сталінграда треба йти пішки. І не просто йти, а поспішати: там дуже погано. Нас чекають. Йдемо всю ніч. Поспішаємо. Кулемети і вся вантаж — на спинах. Частину патронів везуть на возах, з нами всього чотири коробки з стрічками. Багато засинають на ходу. Добре, що біля дороги глибокі канави. Зійде сонний солдатів з дороги, забреде в канаву, спіткнеться, прокинеться і бігом в колону — шукає свій розрахунок.

Зрідка привали. Куримо в рукав. До ворога недалеко. Вже чути якийсь неясний, але потужний гул, і небо на заході незвичайного кольору — чорно-багряне. Там Сталінград.

Засірів світанок. Ще вночі помітив: по узбіччях дороги стоять якісь щити з написами, але прочитати нічого не можна — ночі тут дивно темні. Але тепер вже дещо розрізнити можна. Підходжу до одного з них. Читаю: «У бій, товариші! Ніякої пощади ворогові!».

І на наступних: «Не шкодуючи сил, зневажаючи смерть, не допустимо німців до Волги, не здамо Сталінград!», «Помремо, але відстоїмо Сталінград!», «Стояти на смерть, але ворога не пропустити», «Товариш! Якщо ти не зупиниш ворога в Сталінграді, то знай, що він прийде в твій дім і розорить твоє село!», «Воїн! Батьківщина-матір не забуде твій подвиг!» та багато інших. Гарні заклики до серця доходять.

До міста недалеко, але зупиняємося: йти далі небезпечно. Мабуть, тут часто бомблять. По дорозі і узбіччях і далі, в степу, багато воронок від бомб. Ось по дорозі на великій швидкості промчали «катюші» і юркнули в гай. Зараз же з’явилося штук 10-15 німецьких бомбардувальників. І галявина перетворилася на вулкан: гуркіт, огонь, і дим, і хмара піску в небі.

Стояти на смерть, але ворога не пропустити | Історичний документ

Вечоріє. Підходимо до річки. Бачимо на протилежному березі великої місто — він весь у вогні, небо від пожеж багряне, чуємо гул бою: вибухи бомб і снарядів, кулеметні черги, винтовочные постріли. Трохи правіше від нас, в місті, на тому березі, невелика гора, будов на ній не видно. Кажуть — Мамаїв курган.

Стемніло. Прийшов наказ переправлятися в місто.

Рушили. Йдемо берегом. Цей (східний) берег пологий і піщаний. І не зовсім голий, є чагарники і навіть дерева.

Ніч. А досить світло. Палаючий місто висвітлює річку, вода здається червонуватим. Часом німецький літак підвішує на парашуті освітлювальну ракету. Стає хвилин на 5-10 світло, як вдень. На річці рвуться міни і снаряди.

Ноги потопають в піску. Здається, крім нас, тут нікого немає. Тихо на нашому березі. Але це не так, народу тут багато — сидять під деревами, кущами, в ямах, окопах і просто в воронки від бомб і снарядів. Напевно, це бійці нашої дивізії. Адже десь тут два наших полку. При світлі ракет добре видно берег, на ньому багато розбитих човнів.

Раптом попереду щось зашипіло й засвистіло, точно не один десяток паровозів випустив пар. Через Волгу полетіли вогняні стрічки. Це «катюші» вдарили по Мамаєву кургану. Дивимося туди, де падають міни «катюш». Все у вогні. Враження сильне. Але чому наші «катюші» б’ють по Мамаєву кургану? Адже це недалеко від Волги, кілометра півтора, від сили — два. Невже німці вже там?

Наздоганяє політрук Одінцов. Прошу розповісти про становище в місті. Коротко, на ходу, знайомить: місто обороняє 62-а армія, вона з півночі і півдня відрізана від сусідніх армій, противник зайняв значну частину міста. Проти нас Мамаєв курган. Наші обороняють його східний схил, західний в руках супротивника, за його вершину йде багатоденний завзятий бій, але обійняти її міцно ніхто не може: вона то у нас, то у німців. Лівіше кургану на вузькій смузі берега, на набережних вулицях — наші, далі на південь — німці. На самому березі сидять.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь