У 1942 році в концтабір Майданек невеликими групами привозили радянських військовополонених — хворих на туберкульоз, та інвалідів війни. Доля їх нам точно не відома, ми можемо лише здогадуватися про це, знаючи про долю «невиліковних» та інвалідів війни в інших таборах.
У таборі Штуттгоф в 1944 році охоронці-есесівці Мейер, Фоп і Петерс «ліквідували» кілька десятків радянських військовополонених-інвалідів (безруких і безногого), яких попередньо три дні і дві ночі тримали в негоду під відкритим небом.
За даними Лукашкевича, групу інвалідів чисельністю до 50 чоловік під приводом приміщення в госпіталь заманили в газову камеру, де вони були побиті. Німецький антифашист і колишній в’язень табору Штуттгоф Р. Вей у своєму повідомленні, співпадаючому з описом Лукашкевича, визначає кількість убитих в 40 чоловік.
Заступник коменданта табору Штуттгоф гауптштурмфюрер СС Мейер «пам’ятає» тільки про 20 інвалідів, які після прибуття в табір через два дні були передані в розпорядження табірного лікаря, а потім або вбито в газових камерах, або повішено або розстріляні.
Безсумнівно, що муки і тортури, яким піддалися військовополонені-інваліди перед стратою, мали на меті полегшити вбивство, послабивши їх волю до життя і боротьби.
Під час Варшавського повстання 20 серпня 1944 року на Вилянувской вулиці в руки гітлерівців потрапила група повстанців. У відповідності з тактикою гітлерівців, повсюдно застосовувалася при придушенні повстань і заклечається в розстріл без суду захоплених в полон, група була знищена. Серед розстріляних виявилася зв’язкова Марія Цомер, у якої за місяць до цього була ампутована рука.
При особливих обставин було скоєно вбивство 50 радянських інвалідів. Злочин це підтверджується знайденими німецькими документами.
В кінці жовтня або початку листопада 1942 року з шталагу в Житомирі була передана СД група 78 непрацездатних радянських військовополонених. Це були інваліди війни, всі каліки, багато без обох рук або без обох ніг і майже кожен принаймні без однієї кінцівки.
Лише кілька чоловік з них мали неушкоджені кінцівки, але із-за тяжких контузій і вони були нездатні до якогось праці; тому гітлерівці призначили їх доглядати за більш слабкими полоненими.
Всіх інвалідів розмістили в так званому «виховному трудовому таборі» у Бердичеві, підвідомчому місцевому відділенню поліції безпеки і СД, на чолі якого стояв штурмфюрер СС Кнопп.
Військовополонені-інваліди перебували в цьому таборі до 23 грудня 1942 року (за цей час кількість їх зменшилася до 70 осіб). 23 грудня цей табір відвідав гауптштурмфюрер СС Кальбах, заступник начальника поліції безпеки СД у Житомирі, який і віддав наказ: на наступний же день ліквідувати всю цю групу інвалідів.
Те, що трапилося пізніше, стало предметом детальних донесень і рапортів не тільки управління поліції безпеки і СД у Житомирі, але і його відділення в Бердичеві.
Кнопп виділив для проведення екзекуції трьох своїх людей: унтершарфюрера СС Пааля, роттенфюрера Гессельбаха і штурм мана Фольбрехта. Він був цілком упевнений, що всі вони досить кваліфіковані фахівці для виконання такого завдання.
Кнопп додає, що йому і в голову не прийшло виділити більш великий загін для забезпечення успішного проведення екзекуції, оскільки місце страти знаходилося в стороні, а також ще й тому, що через своїх фізичних недоліків полонені були нездатні до втечі.
Підготовка до екзекуції проводилася по заведеній з давніх пір шаблоном. Вранці в день страти призначена для її проведення група есесівців викликала з місцевої в’язниці вісім в’язнів і змусила їх викопати на місці страти велику яму для поховання страчених, а потім повернулася в табір за інвалідами.
Навантаження нічого не підозрюють полонених (перша партія їх налічувала близько 50 осіб) в автомашини і вивантаження їх за 50 метрів від місця страти пройшли без інцидентів.
Так само «гладко» пройшов і розстріл першої групи, що складалася виключно з безногого інвалідів. Їх розстрілював Гессельбах; Пааль, Фольбрехт і шофер вартували інших.
Під час розстрілу наступної групи відбулися непередбачені вбивцями події. Ось що говорить офіційний рапорт Гессельбаха: Інваліди підняли повстання, убитими виявилися Пааль і Фольбрехт. Гессельбах обстріляв полонених, після чого, звернувшись за допомогою до охорони шталагу, негайно організував спільне переслідування втікачів інвалідів.
З їх числа були вбиті ще двоє, решта ж 22 інваліда зникли безслідно. На наступний день, тобто 25 грудня, під особистим наглядом оберштурмфюрера СС Кунтце, з управління поліції безпеки і СД у Житомирі була розстріляна остання партія в 20 інвалідів з табору в Бердичеві (на тому самому місці, де напередодні сталася описана трагедія).
Побоюючись, що втекли інваліди можуть підняти на ноги діючих в околиці партизан, Кунтце звернувся до військового коменданта шталагу з проханням виділити охорону в кількості 20 добре озброєних солдатів на весь час проведення екзекуції. Комендант табору, офіцер вермахту, не відмовив у проханні «товаришу по зброї» з СД і глибокого тилу. «Екзекуція пройшла без інцидентів», — доповів Кунтце.
Але і на цьому злочин ще не закінчилося. В помсту за те, що відбулося 24 грудня, Кунтце розпорядився знову додатково провести перевірку всіх раніше расконвоированных інвалідів, які перебували в околицях Бердичева, «виявити» серед них 20 «активістів» і комуністів, а потім розстріляти їх.