Дія оповідання відноситься до III ст.
Модест уже готувався до сну, коли постукали. Двері тряслася від ударів. Накинувши на себе ковдру, він поспішив у вестибуль і почув голос:
— Відкрий, заради Христа…
На порозі стояв Аполлоній. Блідий, збилася тозі, беззвучно рухає губами, немов би не знаходить слів.
— Що скоїлося? На тобі немає особи. І звідки це Заради Христа? Адже ще ввечері ти казав Мій Геркулес!
— Я йду від тебе додому,— почав Аполлоній тремтячим голосом.— Вирішив бережком пройтися. Бачу, що рибалки тягнуть мережу. Згадав я твій живий розповідь про галилеянине на Генісаретському озері і зупинився подивитися на рибалок, напевно, вже християн, як вся чернь. І раптом один обертається, і я бачу на лобі в нього терновий вінець зі слідами крові на шипах. І я згадав інший твій розповідь про Савла, який став Павлом, про диво, змусить його, гонителя віри Христової, звернутися в християнство.
Слухаючи тебе і поважаючи, як один, твої переконання, тоді я не показав, що я думав про подібні чудеса. Адже в історії нашого Лівія їх можна відшукати скільки завгодно. На самому початку її він розповідає про матері близнюків Реї Сільвії, яку затягнув у печеру який-небудь негідник, вона ж потім оголосила, що це був сам бог Марс «Знаємо ми ці чудеса заднім числом,— думав я.— Звичайно, буває таке, але з людьми неосвіченими або зворушеним розумом. Не зі мною?» І ось воно сталося зі мною. Прости мене, Модест. Але я не міг дочекатися ранку. Я більше не можу називатися Аполлонием. Дай мені християнське ім’я. Прийми в істинну віру.
Модест поклав долоню на вздрагивающее плече Аполлонія.
— Заспокойся. Якби ти знав, як я радий! Цей день я зазначу білим камінчиком. Яке щастя, що ти сподобився. Тобі ж відомо, що мати у мене рабиня і християнка. Я вбирав віру з материнським молоком, а ти з дому, куди благословення боже не вступало на поріг. Що ж стосується імені, то воно набувається шляхом таїнства. Адже ім’я — це наша суть. Дочекайся ранку і йди до Амброзію, єпископові нашому. Йому твій прихід буде в радість. Не раз він мене наставляв в тому, що потрібно не тільки вірити самому, але дбати про спасіння душ людських.
— Та вже небо світлішає,— сказав Аполлоній обертаючись.— Поки до Амвросія доберуся, зовсім развиднеется.
— Іди, брате у Христі. Дай я тебе облобызаю…
І побіг Аполлоній тією ж дорогою, якою йшов по березі моря, хоча була і більш коротка, через місто. Йому хотілося знову побувати на місці дива. Ось мис. За ним бухточка. Сонце вже піднялося, і в світлі його променів розовело, пробуджує надію на майбутнє. «Вийшла з мороку молода з перстами пурпурними Еос»,— згадав він невлад і, прагнучи очиститися від гріха, закричав уголос: «Ні! Ні, не Еос!»
Але що це рожевіє біля самого берега? Якась купальниця. Аполлоній миттєво відвернувся від гріха. Але чому не чути переляканого крику? Напевно, «шкура» з сусіднього лупонара. «Ноги моєї в ньому більше не буде,— подумав він.— Омивається! Але чому не чути шелесту одягу і кроків?*
Аполлоній озирнувся. Купальниця, не рухаючись, стояла в тій самій позі, нахилившись, щоб поправити сповзли з грудей накидку. Все в цій постаті випромінювало красу. Краса кричала і кликала до себе: «Візьми мене, Аполлоній, я твоя. Я життя, яка дається один раз. Згадай, чиє ім’я ти носиш. Ти повинен ними пишатися. Адже Аполлон створив мистецтво. Він мусагет. Муза ж надихнула Праксителя, і він створив мене. Не спізнися, Аполлоній, ти смертний, тебе чекає Аїд, де морок і безмовність».
І кинувся Аполлоній до статуї, витягненою рибалками з моря, і став покривати ступні поцілунками. Він відчув на губах смак солі, тієї вічної солі, яка і є життя.
— Прости мене, Краса,— шепотів він.