Стаціонар – це порятунок | Історичний документ

У роки війни багато дівчат, вчорашні студентки, ставали санітарками не тільки у госпіталях, але і в цивільних лікарнях, на чиїй базі навесні 1942 р. були організовані стаціонари для лікування дистрофіків, потім вони ставали своєрідними «оперативними ліжок для госпіталізації військовослужбовців.

Такі військові біографії моїх знайомих, потім знову стали філологами — М. А. Віллер, Р. Н. Урядовой і мене самої, і, відповідно «біографії» лікарень — Пологового будинку № 1 (Відемана), лікарні ім. І. в. Мечникова, і Психоневрологічній, де я працювала.

У старовинному будинку на 15-й лінії (будинок 4/6) Василівського острова навесні 1942 р. лікували дистрофіків. Як формувався контингент хворих за участю завідувача диспансером доктора Людмили Іванівни Маричевой — сказати не можу, але по перебуванню там спочатку моєї мами, а потім і мене (мене подлечивали, щоб потім взяти на роботу) можу судити, що в лікарні було багато представників інтелігенції, що спростовує нерідко звучить наклеп, що-де інтелігенцію спеціально морили голодом. Нічого подібного!

Я поступила на роботу на початку листопада 1942 р. Діяла Дорога життя, постачання налагоджувалося, але позначалися наслідки голоду (про себе можу сказати, що при зрості 170 см я важила 44 кг). У стаціонарі було тепло, регулярно годували й поїли, а також — в традиціях «трудотерапії» цього закладу — займали справою — все щось в’язали або вишивали. Було і багато книг. Вже тоді діяло пічне опалення, а пізніше, вже в бутності лікарні «перкойками», налагодили парове опалення.

Коли секретаря-друкарки з гучною назвою «управління справами», але зі служить карткою, мене перевели в санітарки (з «робочої» карткою), я виконувала і ту і іншу роботу, тобто друкувала якісь папери, будучи іноді захованої для перевірки в підвальне приміщення під диспансером, але, головне працювала в приймальному спокої.

Я пам’ятаю насамперед великий порядок і чистоту, вимогливість і чуйність персоналу один до одного, турботу про вступників на лікування бійців, прекрасне керівництво головного лікаря Клавдії Михайлівни Воронківській. При профілю лікарні — а в цьому і був, як я тепер розумію, сенс її перетворення в оперкойки — до нас надходили контужені, як правило, з струсом мозку, порушенням мови і слуху Їх лікували фахівці високої кваліфікації з неврологічних і психіатричних хвороб — доктора К. М. Воронківській, Е. А. Биченкова, Н.П. Малініна та інші.

В приймальному спокої (він же — ванне відділення, бойлер затоплювали перед надходженням хворих, про що повідомлялося телефоном) вже навесні 1943 р. почали застосовувати соляно-хвойні ванни. Приймальний спокій забезпечував і санітарний стан — перевірку на педикульоз. Але, всупереч існуючим зараз розповідями про нерідкою вошивості, я пам’ятаю лише один такий випадок, коли відразу всі сполошилися і були прийняті всі заходи, аж до гоління волосся.

Але взагалі весь одяг прибувають з фронту (а це було у дні прориву блокади) піддавалася прожаренню, для чого у дворі лікарні перебувала дезінфекційна камера, якою завідував 16-річний санітар Володя Брауде, син медсестри, що стала потім доцентом Інституту водного транспорту. Машинка для стрижки перебувала в приймальному спокої. Який був переполох, коли на одному з моїх чергувань вона пропала. На щастя, вона знайшлася — після використання її «підкинули» на батарею опалення.

Стаціонар   це порятунок | Історичний документ

Після закінчення курсів я стала працювати палатної сестри. Основна робота полягала в роздачі ліків та виконання інших призначень. Всі ін’єкції, аж до внутрішньовенних, робила старша медсестра Валентина Миколаївна Богданова. Мені за весь рік роботи сестрою довелося лише двічі робити підшкірні ін’єкції. Враження таке, що таблетки були основною лікарською формою. Були й елементи фізіотерапії. Крім того, в моєму щоденнику є запис про те, що читала вголос бійцям Гоголя — значить, приділено увагу їх психологічного стану; нерідко показували кінофільми. Вночі на кожному відділенні ми чергували по двоє: медсестра і санітарка (остання з правом сну).

Щоб не заснути, заповнювала історії хвороб (лікар робив призначення, медсестрі треба було акуратно переписати їх у картку). Крім того, готувалася до занять в медінституті, де провчилася півроку, поки не захворіла (відвідувала заняття у вільні від добових чергувань дні). Якщо б я не пішла потім з Медінституту і не повернулася в Університет, то ці місяці були б плідні для майбутньої практики: настільки велика була турбота персоналу про освіту медичної молоді. І на обхід нас брали, — ми щось записували, — і на конференціях були присутні у великій світлій кімнаті, скла там уціліли.

Пам’ятаю, як плакали, коли прийшла звістка про подвиг Олександра Матросова. Адже у всіх були на фронті чоловіки, сини, улюблені. Порядки були суворі, навіть триматися треба було тихо і смирно. За мій гучний голос мені зробила зауваження медсестра Маруся Комар: «Алла, так голосно медпрацівники не розмовляють!» А адже це був розмову на нейтральну тему.

По нашому побуті було видно, як поліпшувалися умови. Спочатку харчувалися на чергуванні, хто чим міг. Розігрівали їжу тут же на плиті в приймальному спокої. Потім, вже в бутність мою медсестрою (з літа 1943 р.), для нас влаштували їдальню у дворі лікарні. Здавали туди талони в дні чергувань. Потім стали годувати з лікарняного столу, офіційно передбачаючи харчування і для чергового персоналу.

Це вже не 125 грамів хліба, а значно більше. Були крупи, котлети давали на друге. Але багато чого треба було робити самим: заготівлю дров — «сломка будинку», розвантаження баржі з дровами, благо, поруч набережна — видно припливала вона «на короткому плечі» з залізниці, так як вище за течією Нева була лінією фронту. Водопровід восени вже діяв і в лікарні і в прилеглих будинках. Пиляли дрова, звичайно, самі сестри і лікарі. Під час пиляння дров померла медсестра Кан — серце.

Назавжди запам’яталася картина артпідготовки перед зняттям блокади. Біля нас на Неві стояли військові суду, захищаючи місто своїм вогнем. 14-15 січня 1944 р. вони стріляли далекобійними по позиціях ворога десь в районі Червоного села. Та так стріляли, що на набережній Лейтенанта Шмідта скла з вікон подекуди повилітали.

Нещодавно, гортаючи свій блокадний щоденник (його вела я нерегулярно), раптом помітила — у ті ж числа передодня Ленінградської перемоги — запис про хворих на грип в лікарні. Рік тому, працюючи в архіві, дізналася про заходи щодо запобігання епідемії грипу, прийнятих у грудні 1943 р. На відміну від інших інфекцій, запобігли шляхом прибирання міста навесні 1942 р., грип все-таки брав своє. Великий був невеликий персонал лікарні, але у мене — з напівдитячої пунктуальністю — записані прізвища хворих в один день січня 1944 р. (Алла Леонідівна Афанасьєва)

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь