«Протягом травня — вересня я був секретарем ротної парторганізації і проводив виховну роботу з комуністами і рядовими бійцями гарнізону.
З роти зв’язку, якою командував досвідчений командир-зв’язківець Князєв, приносили зведення Радянського інформбюро, і ми знайомили з ними бійців гарнізону, проводили партзборів, політзаняття, приймали в члени нашої парші. Партквитки давали тимчасові — видрукувані на машинці з розрахунком обміну їх на звичайні партквитки на Великій землі.
З нами був і юний боєць — підліток Михайло Радненко. Як він потрапив до нас, я не пам’ятаю. Місцевий житель, він добре знав розташування гарнізону, допомагав нам під час вилазок — вказував найбільш зручні і безпечні місця, виходив на рекогносцировку місцевості. Ми його жартома називали «Гаврош»»
«Перед рішучим липневим боєм у нас відбулися партійні збори. На ньому йшлося про готовність до бойових дій і був прийом до лав Комуністичної партії.
Ми прийняли кандидатом у члени партії Василя Івановича Марченко з села Хворостянка колишнього Боброво-Дворського району Бєлгородської області та Володимира Івановича Сергієнко.
Вони сказали тоді, що життя свого не пошкодують в боротьбі з фашистськими загарбниками. І віддали свої життя в бою з ворогами під час сміливої вилазки. Як показали подальші події, попри всі зусилля фашистів, у всіх неймовірних злиднях лише твердіше ставав моноліт «фортеці солдатських сердець».
Голод. Рідшають ряди бійців. І без того маленький пайок скорочений удвічі. Фашисти оточили катакомби вогневими точками, постами, засідками, мінними полями.
Ночами над степом то і справа пускали освітлювальні ракети — чекали, що вийдуть на поверхню виснажені голодом солдати підземелля і здадуться на милість переможця.
Не дочекалися.
Коли в липні наш склад був ліквідований, мене перевели начальником запасного виходу. Запасний вихід представляв собою сарай в одного з жителів на городі. В цьому сараї був підвал, а в підвалі — кришка, яка отворялась і вела в катакомби.
Цей запасний вихід служив повідомленням підпільників зі штабом нашого гарнізону і перебував у суворої військової таємниці. Згодом, вже у вересні, цей запасний вихід був підірваний, а сарай був спалений. Зв’язок з підпіллям міста була перервана, наші сили вичерпалися, продовольство у противника брати було важко, просто неможливо.
Фашисти наприкінці вересня заклали понад двадцяти тонних бомб по всій території, з’єднали їх разом і одночасно підірвали. Вибухи були дуже сильні, у багатьох місцях утворилися обвали, у багатьох місцях стало світло. Ми, що залишилися в живих людей 60-70, були в різних місцях. Вибухом я був контужений і потрапив у табір для військовополонених».