У 1941 р. я закінчила 1-й Ленінградський інститут іноземних мов (останній державний іспит здавали 30 червня в бомбосховище). Залишившись в Ленінграді (мені кілька разів пропонували евакуюватися), я не змогла знайти роботу за фахом.
Тому, закінчивши тримісячні курси медичних сестер, організовані при лікарні ім. Куйбишева, я всю блокаду пропрацювала в Науково-дослідному нейрохірургічному інституті, де з самого його заснування працювала медсестрою моя мама, Олександра Никифорівна Кузнєцова.
Після бомбардування в жовтні 1941 р. будівлі лікарні інституту (Маяковського, 12) (інститут не був військовим госпіталем) лікарня переїхала в приміщення школи по вулиці Пестеля, 23.
У вільний від чергувань дні я кілька разів виїжджала на Середню Рогатку, де копала протитанкові рови. В один з таких днів нас обстріляв фашистський літак.
Недалеко від мене був убитий хлопчик років 13-14, який працював там зі своєю матір’ю. Разом з мамою ми чергували в медпункті при ЖАКТе (жили ми тоді на вулиці Гоголя, 5, у комунальній п’ятикімнатній квартирі одні — всі мешканці евакуювалися).
На початку листопада 1941 р. розбомбили будинок на розі вулиці Гоголя і Цегельний провулок. Всю ніч ми розбирали завали, надавали першу допомогу врятованим. На третьому поверсі зруйнованого будинку стояла біля самої стінки дитяче ліжечко, в якій плакав 2-3 річна дитина. Його було важко дістати, і тільки за допомогою прибулих пожежників нещасного дитини, зарюмсану і замерзлого, вдалося зняти. Його мати загинула під уламками.
Вранці, прийшовши додому, втомлені і змерзлі, потрапили в промерзлу квартиру — всі вікна вибиті повітряною хвилею. З цього дня ми жили в повній темряві (з працею діставши фанеру, забили нею всі вікна). Воду носили з Неви.
Ходили на роботу з вулиці Гоголя на вулицю Пестеля пішки.
дистрофією, не прийшла додому з чергування. Страшно було навіть подумати, що вона померла де-небудь на вулиці. Але, прийшовши в інститут, на моє щастя дізналася, що вона зомліла на чергуванні і її поклали в палату для ослаблених медпрацівників.
Я не захотіла залишатися одна в квартирі, і після чергування стала спати на ліжку разом з мамою. Це врятувало мене, дало нам можливість пережити найважчий час.
Після закінчення війни стала працювати за своєю основною спеціальністю — викладачем англійської мови.
Я задоволена прожитого життям, бо у мене дві гуманні спеціальності, які служать тільки добра: працюючи медсестрою, я надавала допомогу пораненим і хворим людям, а, будучи викладачем, навчала молодь (Людмила Петрівна Баумгартен).