Жовтень 1941 року. Відступаючи під натиском фашистів, радянські війська тимчасово залишили Калугу. Незадовго перед цим була проведена евакуація найважливіших підприємств і установ міста. Більшість населення покинуло також Калугу. Але деякі сім’ї не встигли ще виїхати, як фашистські полчища нагрянули в місто.
Я і мої рідні теж потрапили в полон до німців. Добре пам’ятаю жахливий день у моєму житті — 12 жовтня. Сиджу в бомбосховище. Всі кажуть, що німці вже в місті. Не вірю своїм вухам. Вийти на вулицю страшно. У нашому притулок багато дівчаток. Всі вони бояться показати носа на вулицю.
Навіть тут, під землею, ми говорили пошепки.
На вулиці було чути страшний шум і ненависна нам німецька балаканина. Німці говорили і командували так голосно, що здавалося, ніби вони знаходяться в нашій квартирі, а не на вулиці. Мені здається, що німці не вміють говорити спокійно, вони весь час сердито гукають фрази. На мене завжди наводив жах один вид фашистського солдата. Особливо ж кепське враження справляла їх тріскотня.
Я весь час згадувала, з яким задоволенням я говорила останній раз з нашим радянським бійцем, коли наші війська відступали. Ні, не в останній раз говорила я з радянським воїном.
Я знала, я була впевнена, що Калуга знову буде радянської, що фашистським собакам лише на короткий термін вдалося спаплюжити наше місто. У мене у вухах весь час звучали слова, сказані червоноармійцем: «Не журися, доню, ми скоро повернемося і звільнимо вас з фашистського полону!»
І він мав рацію, цей простий радянський людина. Він недарма був впевнений у нашій перемозі. До Нового року Калуга, як і багато інші міста, була звільнена від німецьких окупантів нашої доблесної Червоної Армії. І ось я знову у себе на батьківщині, в Радянському Союзі!
