28 січня 1942 року у смертельній риси пройшовся і Петро Трайнин механік-водій танка БТ-7.
Вони рухалися тоді на Волоколамськ, громлячи шляхом угруповання військ противника. Дивізія пересувалася з усіма пересторогами, висилаючи вперед рухливі похідні застави і дозорні машини.
«Бэтушка» старшого сержанта Обухана теж була дозорної машиною, їх завдання полягало в розвідки вогневих точок противника недалеко від села Вельмеж. Був ранній ранок. Йшли лісовою дорогою. Але ось ліс попереду став помітно рідшати і незабаром скінчився.
Село Вельмеж була метрах в п’ятистах від узлісся. Не ризикуючи відразу виходити на відкриту місцевість, зупинилися в мелколесье, почали спостерігати. Так, в селі були гітлерівці. Точніше, на північно-східній її околиці стояла готова до бою батарея 45-міліметрових гармат. Кого вона чекала, здогадатися було не так вже важко. Не інакше — їх колону.
Звичайно, їх екіпажу можна було б не вплутуватися в бій. Функції дозорної машини інші — доповісти командуванню про наявність в селі противника, його сили і наміри. І продовжувати спостереження.
Але ж стояла готова до бою батарея, і розрахунки топталися біля гармат, не було сумнівів що на своїх НП стоять спостерігачі, що чекають руху наших головних сил, щоб відкрити по них вогонь з закритих вогневих позицій. Тут вже треба приймати рішення відповідає обстановці.
Ну що, братці, атакуємо? — Микола Обухан запитав Трайнина, потім і Семилетова — , два дні як взятого в екіпаж з числа
Петро поліз до своїх важелів управління. Сів на сидіння, запустив двигун. Поклавши руку на важіль куліси, став чекати подальшої команди Обухана.
Чув, як двічі вдарила їх гармата. Старший сержант не промазав: одне із знарядь відразу ж завалилося на бік. Хотів привітати командира з вдалим пострілом, але його випередила коротка команда:
— Вперед!
Рушив з місця одразу з другої передачі. На короткому пробігу дійшов до четвертої. І до кінця втиснув педаль подачі пального.
Їх танк стрімко наближався з батареєю. Трайнин добре бачив, як кидається в знарядь прислуга, намагаючись розгорнути їх назустріч «бэтушке». Злорадно подумав: «Брешете, не вийде!»
Довго чергу випустив танковий кулемет, потім різко вдарила гармата. І треба ж! Танк кидало на вибоях, і ціль у таких умовах сверхтрудно, але Обухан потрапив і на цей раз — друге знаряддя уткнулось стовбуром у сніг. А від кулеметної черги потрапляло кілька гітлерівців. Молодець, командир!
На перше знаряддя Петро наїхав упоперек відразу двома гусеницями. Інше таранив по стовбуру. Коли вже підминав третє, танк сильно здригнувся і мотор заглох… Запахло їдким димом.
«Підбили! — промайнуло в голові тривожне. — Невже кінець?»
Натиснув на стартер. Двигун тільки пирхнув. «Схоже, десь перебило трубопровід, — вирішив Трайнин, — Переключився на передній бак» Повернув кран перемикання баків, заробив ручним насосом, прокачуючи. І знову втопив кнопку стартера. На цей раз двигун завівся. Включив передачу, до упору взяв на себе правий важіль. Танк почав розвертатися на місці. Припавши до оглядового приладу, шукав: де ж то, шосте і останнє, знаряддя, яке все ж зуміло вліпити в них снаряд.
Помітив його неподалік, метрів за двадцять. Розрахунок метушився у знаряддя, готуючись вистрілити вдруге. Але на цей раз не встиг.
Покінчивши з останньої гарматою, Петро, задихаючись від диму, покликав за ТПУ:
— Командир!
Обухан не відповідав. Мовчав і башнер. Невже вбиті? Або просто порушена зв’язок?
Але з’ясовувати колись, ззаду, в бойовому відділенні, потріскує вогонь, вже припікає спину. А залишати зараз палаючий танк нерозумно, ті, що розбіглися ворожі розрахунки не пропустять нагоди розрахуватися з ними. Значить, як-то потрібно доскочить до лісу.
Дав повний газ. І хвилини через дві був вже у лісі. Зупинив танк, вибрався назовні і побачив: снаряд, пройшовши спочатку в один із зовнішніх баків, проломив їм саму вежу.
Але що все-таки з командиром і башнером?
Обпікаючи руки об розжарений поручень, заліз на трансмісію. Баштовий люк був відкритий. Заглянув в бойове відділення. Там вирувало полум’я, охопивши нерухомі тіла Обухана і Семилетова. Витягти загиблих товаришів не було ніякої можливості. До того ж от-от почне рватися боєкомплект.
Плачу від люті і безсилля, Петро скочив па землю, відбіг від танка. І вчасно! Всередині рвонули снаряди, з люка скинувся стовп густого чорного диму.
Розмазуючи по обличчю кіптява і сльози, Трайнин, знявши шлемофон, ще кілька секунд постояв на місці, наслухався, як в гудящем полум’я часто-часто тріщать патрони з кулеметних стрічок. Потім, розвернувшись, пішов, похитуючись, тієї ж самої лісовою дорогою, по якій їх танк півгодини тому вийшов до Вельможу.