З твору Веротченко Ольги
Ми кожен день з нетерпінням чекали, коли звільнить нас Робітничо-Селянська Червона Армія. І ось настав довгоочікуваний час, і на нашу вул. їм. Свердлова увійшли наші доблесні захисники Батьківщини, бійці в білих маскувальних халатах.
У дворі нашого будинку у двох брам наші бійці поставили кулемети, а самі розташувалися у нас в будинку. А німчура засіла через кілька будинків на дзвіниці церкви. І почалася сильна перестрілка. Тоді ми всією сім’єю пішли в бомбосховище.
Але ось скінчився кошмар, наші дорогі бійці і командири вигнали цих людожерів. Вранці 31 грудня нам дозволили вийти. Що ж діється: вся вулиця вигоріла, лежать трупи вбитих.
Бачу: біжить і плаче Валя, моя подруга. Я кажу: «Валя, ти що плачеш?» А вона, заливаючись сльозами, каже: «У мене німці вбили тата, Ніна поранена, а я шукаю маму». Я пішла з нею і дивлюсь: лежить її тато обличчям вниз, Валя плаче, я теж, і всі біжать, шукають своїх. Знаходять убитими. Всюди сльози. Довго ще потім не міг ночами спати: було дуже страшно, лунали гарматні постріли.
В боях за Батьківщину, виявив геройство і мужність, загинув мій брат, лейтенант вісімнадцяти років Матюк Ігор. Був убитий 26 грудня 1941 р. в Наро-Фоминске. Бийте німців до останнього кінця!
З твору Ченцової Галини
І ось гітлерівські бандити відступають. Ми сидимо в щілини. Йде бій у нас на вулиці. Гітлерівські нелюди нишпорять по притулкам, попередньо кидаючи в ці сховища гранати. Так було і з нами. До нас в щілину кинули гранату, мене поранили в щоку, а тата ці нелюди вивели і розстріляли. Але за мого тата лягло близько двадцяти німців на нашому подвір’ї. Рідна Червона Армія звільнила місто від озвірілих німецьких бандитів.