Славутич — дорога слави | Історичний документ

У боях за Дніпро закарбувався в пам’яті такий епізод. Сонце вже закатывалось, коли близько шістдесяти ворожих літаків піддали бомбардуванню висоти, на яких розташовувалися спостережні пункти командирів дивізій. Не минули бомби і мою висоту. Після нальоту авіації почалася артпідготовка. Вона тривала рівно десять хвилин. Потім пішли танки. У супроводі батальйону піхоти п’ятнадцять десантних танків рухалися в напрямку командного пункту командира 72-ї гвардійської дивізії генерала А. В. Лосєва. Ворог мав намір найкоротшим шляхом увірватися на плацдарм.

Перебували на НП командир дивізії, офіцери і солдати, відійшовши метрів на сто п’ятдесят, розташувалися на вигідних позиціях, гранатами і вогнем з ПТР і кулеметів призупинили просування танків, змусили залягти піхоту. Проте сили були надто нерівні, і висота перейшла в руки супротивника.

Одночасно ворожі танки атакували один з батальйонів 81-ї гвардійської дивізії, розгорнувся в кущах попереду мого спостережного пункту. Майже вісімдесят відсотків особового складу батальйону складали бійці, покликані з визволених районів лівобережжя Дніпра і ще не нюхавшие пороху. Під тиском танків батальйон почав відходити.

Правіше мого спостережного пункту, в кущах, розташовувалися дві наші 122-міліметрові гаубиці. Тепер вони опинилися на фланзі прорвався противника. Розрахунки чудово скористалися ситуацією. Прямою наводкою вони підбили чотири танки і три бронетранспортери з піхотою. Становище покращилося.

Тим часом в районі спостережного пункту командира 72-ї гвардійської дивізії, там, де були зупинені танки, почала зосереджуватися ворожа піхота.

З настанням темряви 225-й полк 78-ї гвардійської дивізії та 122-й полк 41-ї гвардійської дивізії перейшли у контрнаступ і відкинули ворога, вклинившегося в бойові порядки 72-ї гвардійської дивізії. Гітлерівці і після цього кілька разів намагалися оволодіти висотами, але безуспішно. Ми вже встигли зміцнити їх танками і артилерією.

Командувач армією, стежив за ходом цих боїв зі свого спостережного пункту, викликав мене по телефону:

— Плацдарм добре проглядається тепер і звідси, пропоную перевести штаб і ваш спостережний пункт на лівий берег.

— Дозвольте залишитися тут, товаришу командуючий. По-моєму, противник не ризикне ще раз атакувати висоти. Він уже видихся, — відповів я.

Дійсно, атаки гітлерівців ставали дедалі слабше. Не видно було і відповідних до передньої лінії резервів. Рідше стали з’являтися літаки.

Вранці 16 жовтня я попрямував в Домоткань, де знаходився спостережний пункт генерала Козака — командира 73-ї дивізії 24-го гвардійського корпусу. Дивізія продовжувала бій з ввірвався в село ворогом. Незабаром бій почав стихати. Бійці славної 73-й Сталінградської дивізії вибили гітлерівців з села.

— Товаришу генерал! Гвардійці дивізії протягом дня відобразили дванадцять атак супротивника і повністю звільнили Домоткань — з гордовитою посмішкою доповів Козак.

— Вітаю, товаришу Козак, вітаю з успіхом. Бажаю вам і особового складу дивізії нових перемог!

Ми не встигли обмінятися рукостисканнями, як на спостережному пункті з’явився заступник командира дивізії П. С. Молчанов — мій давній бойовий друг. Ми обнялися з ним, розцілувалися.

З Молчановим ми разом пізнали страшним влітку 1942 року гіркоту відступу від Харкова до Дону, разом захищали Сталінград, до сформування 25-го гвардійського корпусу разом піднімали дивізію в контратаки проти напираючого з боку Північного Дінця противника. Ми давно не бачилися. Легко уявити нашу радість від цієї зустрічі.

Я не знав, як йдуть справи у 24-го гвардійського корпусу, і тому попросив з’єднати мене з його командиром — генералом Васильєвим.

— Плацдарм відстояли. Німець більше не полізе! — впевнено сказав він.

— Точно не полізе?

— Так це з його поведінки видно. Ти що, сам не відчуваєш? Дух у фріца весь вийшов. Чекай, скоро наказ про наступ отримаємо.

Васильєв попросив передати бійцям і командирам 25-го гвардійського корпусу привіт і поздоровлення.

У запеклих кровопролитних, що тривали три тижні боях за плацдарм 7-я гвардійська армія знищила багато живої сили і техніки ворога. Лише в смузі оборони нашого корпусу супротивник за приблизними підрахунками втратив 210 танків і самохідних артилерійських установок, понад 100 літаків.

Так, недарма стародавні слов’яни називали Дніпро Славутичем — дорогою слави. І слава цієї могутньої ріки ще більше зросла в боях за звільнення її від гітлерівських загарбників. Битви 1943 року на Дніпрі принесли нові перемоги Радянської Армії, нестримно прагне вперед, до повного знищення гітлерівського фашизму.

Славутич — дорога слави | Історичний документ

Командування 7-ї гвардійської армії, забезпечивши форсування Дніпра на широкому фронті, змусило противника розпорошити свої сили і зберегло за собою тактичну ініціативу, свободу маневрування резервами.

Що стосується бойових дій 25-го гвардійського корпусу на правому березі Дніпра, то вони були характерні швидким нарощуванням сил на завойованому плацдармі. Героїзм, високі морально-бойові якості бійців і командирів корпусу, досвід, набутий ними в грандіозних, небувалих в історії битвах біля стін Сталінграда, на Курській дузі і під Харковом повною мірою позначилися при форсуванні Дніпра. Командири і політпрацівники, комуністи і комсомольці в складних умовах особистим прикладом надихав бійців на подвиги. Командири дивізій, полків, батальйонів, їх заступники з передовими загонами переправлялися на правий берег, проявляли зразки героїзму і самопожертви, ефективно використовували свої знання, досвід, ввірені їм сили. Все це дозволяло їм виходити переможцями з найважчих і непередбачених положень.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: