В бою за село Грушевцы 28 березня 1944 року відзначився сержант Н. Соколов, за що представлений до високої урядової нагороди…».
Що ж насправді сталося в цей день біля села Грушевцы? 15-й гвардійський повітряно-десантний стрілецький полк, форсувавши р. Дністер, успішно просувався вперед. Перший батальйон, який діяв у складі передового загону при підході до села Грушевцы, натрапив на укріплену позицію фашистів. Гітлерівці чинили сильний опір, і батальйон був змушений перейти до оборони. Складність полягала в тому, що Грушевцы розташовані в районі численних звивин Дністра і підхід до них ускладнений.
З настанням темряви почалася розвідка боєм. Її вела перша стрілецька рота, якою командував лейтенант Шапошников. Просунувшись на кілька метрів вперед, рота залягла. Вона була накрита сильним кулеметним і мінометним вогнем противника.
А через кілька хвилин з бойових порядків батальйону почала бити його артилерія. З села доносився шум двигунів. Ставало ясним, що в Грушевцах знаходяться значні ворожі сили і взяти цей населений пункт з ходу не вдасться.
Тоді було прийнято рішення: послати один стрілецький взвод в обхід села в тил ворога, провести ретельну розвідку, прислати полк зв’язкових, а взводу залишитися там, щоб завдати звідти раптового удару по фашистах з тилу при одночасній атаці підрозділами полку ворожої оборони.
Через годину після ретельної підготовки взвод першої роти рушив в обхід села у ворожий тил. Командував цим взводом тоді 23-річний сержант Н. Соколов. Ще тиждень тому він був помічником командира цього взводу, а коли чотовий був поранений, він став командиром.
…Ланцюжком, один за іншим, витягнулися бійці вздовж яру, оперізувального село з південно-західної окраїни. Обходити довелося далеко, зі сторони села Ленківці, так як пройти непомітно повз німецьких сторожових постів десь ближче не було ніякої можливості. Підковоподібна оборонна лінія німців як би оперізувала село зі всіх сторін. До того ж через кожні 5-7 хвилин у небі повисали сигнальні ракети, вони яскраво висвітлювали довколишню місцевість.
Просуванню заважала негода. В степу лив косою докучливий весняний дощ. Наповнилися водою балки і лощини, розмило і польові дороги розвезло. А з Дністра часом налітав і обпікав обличчя холодний пронизливий вітер.
Десантники, пересилюючи втому, мовчки йшли все далі і далі в обхід села. Ось йде, не обходячи дощових калюж, командир першого відділення сержант Л. Беспалов. Це вже досвідчений боєць. Йому тридцять п’ять років. Сибіряк. Десь на Алтайщине у нього залишилися дружина і двоє дітей. Чоловік серйозний, розсудливий, поміркований, до відчайдушності хоробрий, з ним можна йти на будь-яке завдання.
Пліч-о-пліч крокує з ним Сурен Григор’янц, дружбою з яким Лук’яненко безмежно пишається. Через дві години взвод зосередився на південно-західній околиці села Грушевцы. Розташувалися в посадці, у півкілометра від села. Звідси добре прослуховувалися шум і стрільба з протилежній околиці. Трохи відпочивши, сержант А. Беспалов і К. Вишку пішли в розвідку.
Вишку — місцевий житель і міг бути хорошим помічником Беспалова у розвідці.Командир квапив бійців з відкриттям і маскуванням окопів на випадок оборони, сам вибирав для кожного з них сектор ведення вогню, розмістив по флангах ручних кулеметників, наказав підготувати гранати.
Незабаром підійшли розвідники. Сержант А. Беспалов доповів, що німців у селі багато. І підійти до їх переднього краю їм не вдалося. Бачили три танки і два самохідних гармати. Вони стояли в колоні па східній околиці села. А недалеко від них у городах па вогневих позиціях знаходилися дві гармати польової артилерії. — Значить, фашисти мають намір битися і село без бою не віддадуть,— підсумував взводний і наказав:—Лук’яненко і Вишку до мене!
Коли бійці підійшли, чотовий поставив завдання: — Вам двом необхідно швидко прорватися до батальйону і доповісти про результати розвідки. Розкажіть все, що і де саме ви бачили своїми очима в селі. Це дуже важливо. Але якщо підете окружним шляхом, втратите багато часу. Треба пройти через бойові порядки німців. Це важко, небезпечно, але необхідно. Через годину почнеться бій. Виконуйте!
Володя Лук’яненко зрадів тому, що треба було пробиратися через бойові порядки ворога. Молодий солдат мріяв про подвиг. Він завжди хотів бути там, де важче, завжди рвався в бій. І ось зараз така можливість випала.
Спокійно вислухав наказ К. Вишку. Жоден мускул не здригнувся на його обличчі. Скинувши через плече автомат, він твердим кроком рушив у напрямку села, подібно винареві, що йде працювати на плантацію. Наздоганяючи його, побіг і Володя Лук’яненко. Через хвилину вони розчинилися у нічній темряві.
Чи вдасться їм пройти через лінію оборони ворога? Минуло кілька томливих хвилин очікування. І раптом з боку села виразно почулися крики, потім кілька автоматних черг, глухі, ледь вловимі вибухи гранат. І як по команді, в небо майже одночасно зависло кілька сигнальних ракет. Все там відразу прийшло в рух…
Мовчки, з прихованою тривогою, перезирнулися десантники. Ні в кого не було сумніву, що зв’язкові проявили поспішність, допустили необережність і десь напоролися па німців.
«Що ж з ними сталося?» — з тривогою подумав Микола. «А може бути, вдалося проскочити? Може, все обійшлося добре?» — заспокоював він себе. Але ніхто вже не був впевнений у щасливому кінці.
Соколов нещадно лаяв себе за те, що порадив зв’язковим йти прямо, через село, що відпустив від себе ще недосвідченого у військовому відношенні, цього симпатичного і спокійного Вишку і надмірно гарячого Володю Лук’яненко.
…Всі мовчки переживали про те, що трапилося. Микола глянув на циферблат. Було рівно п’ять годин, значить, скоро буде сигнал і для них, і тут же подав команду: — Посилити спостереження! Приготуватися до бою!
Сон як рукою зняло. Всі відразу підтягнулися, зарухалися, заклацали затворами автоматів. А стрілянина все посилювалася. До артилерійської дуелі підключилися кулемети. Тріщали, розсипаючи віялом трасуючі кулі, автомати. Бій розгорявся все сильніше і сильніше. По ходу бою відчувалося, що підрозділи 15-го повітряно-десантного полку пішли в наступ. Вже здалеку долинали протяжні вигуки «ура!»
Через хвилину за східною околицею села злетіли в небо дві зелені ракети. Це вже сигнал для десантників.
— Вперед, за мною! Стріляти тільки по моїй команді,— пролунав його наказ.
Ввірвавшись у село з його західної сторони, піднімаючи якомога більше шуму, відкрили вогонь з автоматів і кулеметів. З гучними вигуками «Ура!», «Вперед, за Батьківщину!» десантники без затримки просувалися до оборонних рубежів німців. У селі піднялася паніка. Фашистські солдати і офіцери ховалися за будинками і сараями, намагаючись відстрілюватися. Несподівано з-за будинку із закритими віконницями прозвучала довга кулеметна черга. Десантники залягли. Але тут же послідувала рішуча команда: — Короткими перебіжками, вперед!
А коли взвод зосередився на новому рубежі, в його лавах вже не виявилося сержанта А. Беспалова. Вбитий на смерть ворожою кулею, він лежав в придорожньому кюветі, намертво вчепившись правою рукою за автомат, як би в готовності піднятися в нову атаку.
Незабаром гітлерівці виявили в своєму тилу десантників і зосередили весь вогонь проти них. Всі чекали, що скаже командир? Яке він прийме рішення? Хоча і без того всім ясно, що треба битися до кінця. Саме таким і було рішення Соколова:
— Будемо битися до кінця. Берегти патрони. Гранати витрачати тільки по моїй команді.
Але незабаром рота Ю. Шапошникова увірвалася в Грушевцы і швидко просунулася до центру села, де оборонялися десантники Соколова. Це була вже перемога. Так почався і закінчився цей бій за село Грушевцы.