У ці кілька днів надія приходила і гасла. Михайло Сельгиков згадував усе, що міг згадати. Як отямився в сараї. Відчайдушно ломило голову, і зовсім не слухалася нога. Пам’ятав, як зайшов німецький солдат, щось крикнув і замкнув двері, наклавши гремящую клямку.
Потім відчув: від стіни повітки віяло холодом, задував вітер. Тоді Михайло підповз, понишпорив рукою і виявив під колодами лаз. Висунув голову — вона пройшла, побачив темний вечірній кошлате небо. Сарай ніким не охоронявся, лише метрах в ста біля будинку чулася німецька мова. Він став по-черепашачі розгрібати руками землю. Отвір стало більше.
Спочатку до знемоги повз, тягнучи поранену ногу, контуженная голова гула, стукало в скронях. Він боявся зупинитися, хотілося втекти подалі. Позаду залишився дірявий тин городу, дорога.
Майже до ранку Михайло ішла, спираючись на підібрану в кущах пилку, толком не розуміючи, куди йде. Кілька разів падав, не зразу приходив до тями від болю. Вставав і знову падав, поки не натрапив на цей льох, мало не провалившись у нього. Не віддаючи вже звіту своїм вчинкам, скотився вниз по драбині.
Тепер, після приходу жінки, він намагався уявити, скільки часу пролежав тут. Кілька разів ставало ясно і квадратному віконечку лазу, бачив небо і хмари. А більше було темно, і від темряви душа ежилась, і вже ні в що не вірилося.
Нагорі почулися голоси.
— Обережно. Сходи тут є, — сказала жінка.
Чиркнув сірник, рука засвітив ліхтар.
— З оточення, чи що? — схилився над Михайлом бородатий старий.
— Втік від них, — сказав Михайло і втратив свідомість.
Отямився він на чистій постелі. У будинку було тепло, солодко пахло димком, в грубці весело потріскували сухі дрова. Він довго мовчки лежав не ворушачись, точно боячись злякати теплу знемогу. Він бачив білена, з тріщинами стелю і віконце. Почув, як рипнули двері, як заспівали мостини човгати під важкими кроками.
— Де я? — запитав Михайло.
До ліжка підійшов високий худий чоловік з скуйовдженому сивим чубом, посміхнувся.
— Ну ось і заговорив. А вчерась боявся за тебе, — марив, все воював. Як звуть?
— Михайло.
— А мене Пантелей Тимофійович.
Так опинився Сельгиков в будинку колгоспника Гирліна. Коли нога стала подживать, Гирлин зробив милиці, і Михайло став ходити по кімнаті. Розмови вони вели різні, згадували мирні дні. Пантелей Тимофійович — синів, які пішли на фронт, а Михайло — братів — Оджу, Мутули, Очира. Він знав, що вони стали солдатами. Говорив Гирлин, що, як видужає Михайло зовсім, допоможе йому знайти партизанів.
Однак не збулося це. Староста дізнався про таємний пожильця Пантелея Тимофійовича. Щоб не підвести господаря, пішов Сельгиков вночі з дому. Не вдалося йому дістатися до партизанів: перехвали німці на дорозі.
Спочатку попав за колючий дріт. Разом з іншими військовополоненими занурили його в ешелон і повезли.
Може бути, годину або два йшов поїзд. Тільки раптом помітив Михайло, що двері відійшла, в щілину зі свистом вривався колючий вітер, йшов густий сніг.
— Зачини, — попросив хтось.
Але Сельгиков налег на двері, і щілина стала більше. Ззаду гаряче задихали у потилицю.
— А ну, спробуй ще хлопець… Штовхни… Кажись, не замкнені?
Михайло штовхнув. Просунулся у щілину і, рванувшись, вивалився з вагона під укіс.
Серед ночі Пантелей Гирлин прокинувся від стуку в двері.
— Кого нелегка?
— Це я, Михайло, — почувся шепіт.
Гирлин отомкнул двері. Разом з морозним вітром в кімнату ввалився засніжений людина. Гирлин запалив свічку і насилу впізнав свого постояльця. Перекошене обличчя, одне око затік.
— Знову я втік. З ешелону, — сказав Михайло.
Відлежувався Михайло тоді у Гирліна дві доби. На треті Пантелей Тимофійович сказав, що з’явилася можливість зв’язатися з однією людиною — з Потрібним. Михайло спочатку і не зрозумів, що Потрібний — це прізвище. А звали того мужика Тихон Петрович, працював він на дому шевцем в селі Корбовка, був як би за зв’язкового. Ось через Потрібного Сельгиков з Гирлиным і потрапили і ліс, на партизанську базу.