У 1942 році було випущено 24 400 танків і САУ всіх систем, в 1943-му — ще 24100, а в 1944-му — 29 000. У сорок п’ятому році темпи виробництва також зросли. За період всієї Великої Вітчизняної було здійснено 123 тисячі танків вітчизняного виробництва, серед яких середніх танків Т-34 52 000 одиниць; важких танків серій КВ та ІС 11 800; самохідних артилерійських установок усіх типів — 530 одиниць. На відміну від нас, німці, використовуючи ресурси ряду окупованих країн, за шість років другої світової війни (1939-1945 роки) виготовила всього 265 100 танків і штурмових знарядь.
Насиченість танкових військ Червоної Армії бойовими машинами за роки війни неухильно зростала. Якщо у контрнаступі під Сталінградом у листопаді 1942 року на ділянках прориву ворожого фронту нашому командуванню вдавалося створювати щільність 4-7 бронеединиц на 1 км фронту, то до кінця війни, у Берлінській операції, наприклад, щільність танків на ділянках прориву становила 30-70 бронеединиц на 1 км фронту.
При цьому чисельність важких танків з потужним озброєнням помітно зростала: якщо в загальному виробництві радянських танків з 1 червня 1941 року до 1 вересня 1944 року питома вага важких танків становив 10,8%, то в останні місяці Великої Вітчизняної війни їх питома вага був доведений до 16%. Тільки в 1944 році Кіровський завод, як і раніше єдиний завод в країні, що випускав важкі танки, дав фронту 2250 танків ІС. У загальному виробництві самохідних артилерійських установок машини на базі важких танків становили 20,9%.
Тільки в 1944 році їх було випущено 2510 одиниць. Щоб яскраво, рельєфно уявити собі роль важких танків у боях і операціях Великої Вітчизняної війни 1941— 1945 років, слід згадати, що поділ танків на категорії легких, середніх і важких було характерним для періоду до війни і в перші два десятиліття після неї. У той час танки масою до 15-20 т відносили до легким, від 20 до 30 т — до середніх, а танки масою понад 45 т вважалися важкими.
Така класифікація певною мірою умовна, проте вона містила в собі ознаку товщини броні. При цьому рівень броньовий захисту визначався лише товщиною однорідної сталевої броні, правда розрізняється фізико-механічними властивостями і різною термічною обробкою.
Звичайно, легкі, середні і важкі танки могли відрізнятися і озброєнням, тобто калібром артилерійських гармат і кулеметів, а також боєкомплектів. У довоєнний період у боєкомплект танкових гармат входили звичайні бронебійні снаряди типу снаряд-«болванка> (тобто монолітний), снаряди з ВВ і донними детонаторами і снаряди з бронебійним наконечником, бронепробивная здатність яких була істотно вище, ніж снарядів перших двох типів. До початку війни дуже слабо була розвинена спеціальна протитанкова артилерія, її роль в основному виконували польові, а іноді навіть зенітні знаряддя. У боекомплекте цих гармат спеціальних протитанкових снарядів по суті не було. Взагалі, в той час не було ще добре розробленої тактики застосування танків у боях. Танки часто придавались стрілецькою частинам і підрозділам для піхоти підтримки і розвитку її успіху при настанні.
Проте вже перед війною 1941-1945 років військова наука почала визначати іншу роль танків в бою з покладенням на них вирішення самостійних завдань. Багато військові теоретики Червоної Армії прийшли в той час до висновку про доцільність організації великих танкових з’єднань — дивізій і навіть корпусів, але здійснити цю ідею до початку війни практично не встигли. В результаті наші Збройні Сили не отримали передових форм організації великих танкових з’єднань і адекватної військової теорії їх застосування. Німецька армія вже мала до початку війни досвід ефективного застосування великих танкових підрозділів у боях на Західному фронті і тому сконцентрувала ударні сили своєї багатомільйонної армії на обраних напрямках по всій західному кордоні СРСР.
У передових колонах німецьких військ на цих напрямах були зосереджені великі танкові частини та з’єднання, саме на них покладалися основні надії гітлерівських воєначальників. При всьому цьому в німецькій армії в той час не було яких-небудь нових сучасних танків, які можна було б віднести до класу важких танків. По всій видимості, німецько-фашистські стратеги робили ставку на масоване застосування танкових з’єднань і значно менше уваги приділяли тоді броньовий захист і озброєння танків, сподіваючись на те, що у Червоної Армії мало буде протитанкової артилерії і досить потужних танкових гармат.
Разом з тим, підвищення броньовий захисту в той час означало неминуче збільшення бронєвой плити і можливе зниження кутів нахилу броньових листів на життєво важливих ділянках корпусу і башти машини. Таким чином, поява важких танків типу КВ і його модифікацій, потім ІВ та інших типів важких машин було обумовлено не абстрактними розуміннями, а реальною потребою, що забезпечує успіх у боротьбі з танками противника, не мали ще важкої броні і потужного гарматного озброєння.
Слід враховувати й те, що у супротивника тоді не було і достатньо ефективною протитанкової артилерії в піхоті. Саме тому на початку війни наші важкі танки КВ були невразливі для німецьких танкових гармат і забезпечили собі приголомшливий успіх, коли їх вели добре підготовлені екіпажі.