Індульгенція – це поступка, яка існувала в пенітенціарній системі в Західному середньовіччя. «Індульгенція» — означає звільнення від єпитимії. Це відносилося до римсько-католицької церкви, яка з допомогою індульгенції частково або повністю відпускала гріхи.
Індульгенції відпускалися з двох приводів. В першу чергу, під час таїнства покаяння має бути почуття провини і гріх прощається через відпущення. Але за нього треба було понести тимчасове покарання, так як грішник образив Бога своїми діяннями або думками. Також індульгенціями можна було придбати місце в наступному житті. За рахунок них списувався борг гріхів, накопичених у земному житті. А другим приводом послужило те, що на Сході було православ’я, яке не визнавало владу папи.
Поява індульгенцій в XI столітті
У часи ранньої церкви єпископи зменшували покарання або зовсім від неї відмовлялися. Але до XI з’явилися індульгенції. У той час концепція чистилища широко поширилася, а тата зайняли лідерство в реформаторської церкви. Вони рвалися до все більшого освоєння колишніх християнських земель, особливо в Іберії і на Святій землі. Для цього організовувалися Хрестові походи. Вони пропонували лицарів-хрестоносців повне прощення гріхів. Це були перші поблажки для вступу в католицьку віру.
Частина його стало і те, що будь-які послуги, товари, зобов’язання можуть мати грошову ціну.
Люди, які хотіли відпущення гріхів, відправлялися в паломництва по Святих землях і в Єрусалим. Але не всі могли собі це дозволити.
Тому люди стали замислюватися про те, яку корисну роботу вони могли б виконати натомість паломництва, наприклад, взяти участь пожертвами у будівництві храму, лікарні або притулку.
Священнослужителі намагалися не упустити таке завзяття християн.
Так процес порятунку душі став все більше прив’язуватися до грошей. Тата все більше стали заохочувати продаж індульгенцій.
Індульгенція стала в якійсь мірі амністією гріхів за гроші. Іноді індульгенцією стали замінювати публічне покаяння.
Невдоволення зловживаннями індульгенціями
Але в XIV – XV століттях люди все частіше стали скаржитися на продаж індульгенцій. Невдоволення цим було і з самої Церкви. Це був період ослаблення папства. В багатьох країнах були світські уряду. Вони стали вимагати від папства виділяти їм частку від продажу індульгенцій. Іноді їхні вимоги досягали двох третин доходу.
Таким чином папство отримувала більшу частину гріхів, а князі і королі – більшу частину виручки. Деякі парафіяни стали питати, чи можна одержати відпущення гріхів померлих через індульгенцію, і чи потрібно для цього сповідувати свої гріхи? Ці питання стали виникати ще в XIII столітті. Тільки в XV столітті на це питання зміг відповісти папа Сикст IV. Він сказав, що чистилище від цих індульгенцій за мертвих теж матиме користь. Але на запитання про обов’язковість особистого визнання він так і не відповів. Ця його невизначеність могла повністю зруйнувати зв’язок між сповіддю гріха і порятунком.
Руйнування системи
Цю систему остаточно зруйнував Мартін Лютер. Він був проти зловживань індульгенціями. Він вважав, що відпущення гріхів таким чином не є покаранням. Його «Дев’яносто п’ять тез» остаточно знесли дах усталеної системи. Він говорив, що порятунок повинно бути безкоштовним. Пізніше, що прийшов на престол в 1563 році, папа Пій V скасував продаж індульгенцій у 1567 році. Але інша система залишалася колишньою.
Індульгенції в Православ’ї
Індульгенції існували і в Православній Церкві. Їх називали «синхорохартион» або «афесис». Це була така грамота про прощення. Вони були схвалені на противагу католицькій вірі та папської влади на Заході. Ці грамоти видавалися патріархами: Константинопольським, Олександрійським, Антіохійським і Єрусалимським. Російська Православна Церква такі грамоти про відпущення гріхів не продавала.