Система постою російської армії активно складалася в 1716 році.
Полковий квартирмейстер, в обов’язки якого входила необхідність вирушати в населений пункт зі своїми помічниками, фурьерами (ротними квартирмейстерами), ще до прибуття туди полку і пред’являти місцевій владі «від вышняго начальника тієї губернії квартирну ассигнацию», тобто свого роду документ на право зайняти населений пункт.
Пред’являвся і список особового складу частини, а вже відповідальні цивільні особи, знаючи про кількість придатних під постій покоїв, робили розрахунок, виходячи з наступного правила: «Кращі будинки — полковнику, підполковнику і майору визначаються. А потім інші квартири капітанам і офіцерам за квитками (цыдулам) розписані бувають, які ротним фурьерам лунають, і вони вже потім кращі будинки капітанам, поручикам і прапорщикам визначають, а інші квартири за квитками унтер-офіцерам і рядовим після прибуття їх розділяють».
«Градус», або якість квартири, не міг бути змінено по бажанню самих постояльців. Строго заборонялося переходити з квартири на квартиру, переписувати квитки на чуже ім’я, передавати своє приміщення у користування іншій особі. «Хто се переступить, — говорилося в статуті, — оний яко порушник обурення покараний буде». Покарання загрожувало тому, хто став би «чинити образи» господарям. Поведінка солдата на квартирі має бути таким, «щоб пан дома жити і промисел свій продовжувати міг».
Але, в свою чергу, і від господарів квартири вимагали дотримання «доброї поведінки» по відношенню до постояльців. Якщо солдатові наносилися образи, йому пропонувалося негайно доносити про це начальству. І ще статут зобов’язував служивих дотримуватися при постої чистоту в приміщеннях і бути обережними з вогнем.
Але правила правилами, а життя часто не давала можливості неухильно їх виконувати. Вже в 1720 році в Статуті Головного магістрату зазначалося наявність серйозних заворушень у постої, коли солдати наносили тяжкі образи господарям, відбувалося «божевілля» домовласникам займатися ремеслами, господарством.
Обивателі скаржилися ще й на нерівномірність розміщення військовослужбовців. Статут Головного магістрату для усунення останньої проблеми пропонував міському населенню вибирати «з числа гідних громадян» особливих квартирмейстеров, покликаних заздалегідь збирати точні відомості про кількість придатних для розміщення будинків і подавати зведення у Військову колегію, здатну тепер прикидати, чи вистачить місця для спрямовується у те місто військової частини.
У свою чергу і Військова колегія зобов’язувалася сповіщати про підхід полку з таким-то кількістю людей за більш-менш тривалий термін, що давало міським квартирмейстерам можливість швидко провести розрахунок ще раз і в разі нестачі приміщень повідомити про це колегію.
На магістрат покладалися обов’язки стежити за тим, «щоб у кожному місті градские люди нестерпними постоями не отягощались, і від того в торгах і промислах їх божевілля не було, і тим казенних платежах відмовки не мали».
Протягом усього століття відбувалося поступове, повільне вдосконалення правил постою. Окремими указами, інструкціями, розпорядженнями уточнювалися приватні моменти, способи усувати причини непорозумінь, труднощів, вишукувалися найбільш підходящі форми відносин між господарем і чоловіком.
Наприклад, у 1728 році Верховний таємний рада вирішила, що відводити під постій квартири обивателів можна лише одним нижнім чинам, а генералітету, штаб – і обер-офіцерам пропонувалося селитися або у власних будинках, або наймати житло за свої кошти.
Але вже через два роки з’ясувалося, що далеко не у всіх офіцерів є ці самі кошти і витрачатися на квартиру вони просто не можуть. Сенат тоді розпорядився обер – офіцерам, які не мають своїх будинків, «квартири відводити за попереднім указам, за квитками», але генералітету, забезпеченому високою платнею, квартир не давати.
У 1732 році найвищим указом всі без винятку вже були змушені або будувати особисті вдома, або наймати житло у обивателів. У найвигіднішому становищі виявлялися, звичайно, ті незаможні офіцери, які служили в полках, що побудували за казенний рахунок слободи з казармами. Але нагадаємо, що казарми мали далеко не всі полки.
Скільки б не видавали інструкцій, а негаразди, заворушення, скарги, сварки не припинялися. Росія буквально мучилася, страждаючи від постою, не обходив нічиїх дворів, за винятком, мабуть, «иноземческих» дворів, тобто тих осіб, хто не був підданим Російської імперії.
Заможні люди, однак, дуже скоро стали шукати способи звільнити свої будинки від важкої державної обов’язки. В1733 році на ім’я Анни Іоанівни надійшла чолобитна від тульських купців, а також від торгових людей Ярославля, які просили імператрицю позбавити їх будинку від постою, бо «…в тих будинках від приїжджають штаб – і обер-офіцерів, також від марширують через ті міста… зазнають чималу потребу, понеже ті багато ставляться не по відведенню від Ратуші, але собою, і тим у промислі лагодять чимале божевілля».
Купці натомість виведення з їх будинків незручних сусідів обіцяли збудувати «особливые» двори і утримувати їх «всім коштом». Цариця Анна на купецької чолобитною власноруч вигаптувала дозвіл.