Після звільнення Криму я групою артилеристів їдемо на мис Херсонес, щоб подивитися результати роботи бога війни — артилерії. Вид мису Херсонес являв собою картину повного розгрому німців
Разом з нами по мису ходять кухар Кодатко і 13-річний Володя Чепурний, хлопчик з України. Мати його вбив німецький єфрейтор, а батько загинув на фронті. Багато об’їздив він фронтових доріг, побачив лиха, перш ніж потрапив до артилеристам під час боїв за Севастополь. Він обвішаний трофейною зброєю, голова гордо піднята.
Це наш син полку. Потрапив він до нас при наступних обставинах.
Батарея стоїть на схилі висоти. Під ногами густа трава. Хочеться, закинувши руки за голову, лягти на неї і дивитися і дивитися в блакитне небо, по якому повільно пливуть рідкісні хмари. Розірваний недалеко снаряд миттєво змушує забути це бажання. Йде бій. Війська готуються до штурму Сапун-гори, яка усіченої піраміди лежить попереду.
Друга батарея 796-го артполку веде вогонь по противнику, що знаходиться на висоті Гірська. НП знаходиться попереду, ліворуч. Комбат-2 Мурат Цогоєв коригує стрілянину знарядь. Але от зв’язок з огневиками перервана: перебитий польовий кабель. Без неї батарея сліпа. Капітан посилає зв’язківця усунути порив, а сам в бінокль оглядає місцевість, стежить за противником. Ось в поле його зору здалися три людини: офіцер і два хлопчика. Тягнуть котушку з кабелем. «Звідки тут діти взялися?» — подумав капітан. В цей час наша піхота піднялася в атаку. Фашисти відкрили по ній вогонь прямою наводкою. В голові комбата майнула тривожна думка: чи встигнуть зв’язківці добігти до укриття? Встигнуть — врятовані, ні — уб’ють їх осколки снарядів, які густо рвуться колом. Капітан Цогоєв кинувся назустріч хлопцям. Раптом вибух. Миттєво виріс кущ з пилу, диму і вогню. Грудки землі та каміння накрили біжать. Отямився комбат, а під ним хтось борсається. Це був один з хлопчиків, що залишилися в живих. «Котя, Котя», — без кінця повторює хлопчина, а Коті і офіцера вже немає: останки їх далеко відкинуті вибухом. Так Володя Чепурний опинився в батареї. Так у нас з’явився син полку. Він був зарахований на всі види постачання на посаді розвідника-спостерігача. Тринадцятирічний єфрейтор разом з нами брав участь у боях за Севастополь, а 12 травня 1944 року ходив разом з батарейцами і розвідниками по мису Херсонес серед розгромлених військ 17-ї армії. З боями дійшов до Карпат. Його гострі хлоп’ячі очі виявили чимало цілей, які були репресовані або знищені артилерійським вогнем батареї. А потім Володя Чепурний зник.
Комсорг згадує: Я чув, що він нібито зустрів на дорозі фронтовий свого брата, командира авіаційного полку і був переведений в його розпорядження. Інші говорили, що він загинув. У вогні війни люди гинули щохвилини. І цілком можливо, що хлопчика скосила зла куля або осколок снаряда. Одним словом, подальша доля Володі мені була невідома.
Лише через 34 роки відшукався його слід. Виявилося, що колишній розвідник живий. Працює в Миколаєві, має сім’ю. З листа, що він мені прислав, дізнався ту частину його бойового життя, про яку навіть і не здогадувався, так як бачився в батареї з ним рідко.
… Ворог підходив до Миколаєва. Теплохід «Поліна Осипенко», один з останніх, в серпні 1941 року відвозив в Севастополь жінок, стариків, дітей. Тривожний стан не покидало пасажирів. Німецькі літаки полювали за пароплавами і топили їх. Але поки нічого не віщувало біди: яскраво світило сонце, над палубою кружляли чайки, за кормою тягнувся пінистий слід. Ось на горизонті з’явилися чорні точки: ворожі стерв’ятники. І через кілька хвилин море вспенилось від розривів бомб і кулеметних черг.
Вибухова хвиля викинула Володю за борт. Літаки знову і знову заходили над головами плаваючих людей і поливали їх свинцем. Володя, рятуючись від куль, часто пірнав і зовсім знесилів. Він ледве доплив до берега.
Підібрали Володю прикордонники. Ласкаво погладжуючи по мокрим волоссям вони говорили: «Нічого, хлопець. Залишився живий, а це зараз головне. Ворог розплатиться ще. За все розплатиться».
Начальник застави, куди привели Володю, побачивши переляканого притихшего хлопчика, сказав: «Увечері відправити транспортом до Севастополя». Але цей наказ не був виконаний. Ні ввечері, ні вранці пароплавів не було. А на третій день німці підійшли до Очакова. Почалися бої біля стін міста. Володя разом з усіма пішов на передову і зайняв місце в окопі. Його помітили, коли був поранений другий номер у кулеметному розрахунку. «А ти як тут опинився?— побачивши хлопця суворо запитав начальник застави. — Гаразд. Зараз вже пізно що-небудь міняти. Будеш помічником кулеметника».
Хоча було страшно, але Володя розторопно споряджав диски і подавав сержантові. «Ну, молодець, Володю! Оголошую тобі подяку за хоробрість! — знизавши як дорослому руку, сказав увечері начальник застави. Це була перша подяка піонеру на війні.
Потім будуть інші подяки, медалі і навіть орден.
Бої за місто з кожним днем ставали гострішими, а перерви між боями все короні. «Відправити треба Володю в тил, — часто говорили між собою прикордонники, дивлячись на хлопчика. — Загине він тут». В одну з ночей Володя разом з пораненими був відправлений до Севастополя.
Потрапив Володя в морську зенітну батарею. Тут він швидко освоївся. Розповів, як плив на пароплаві, як їх бомбили німецькі літаки, як він добирався вплав до берега і опинився у прикордонників. Через три дні кравець приміряв Володі краснофлотскую форму. Від гордості і сорому він не знав як себе вести. Все сиділо на фігурі добре і красиво. Справжній матрос!
Артилеристи полюбили кмітливого хлопчика і не знали, чим її порадувати. На батарею часто заглядали моряки з крейсера «Червона Україна» Василь Ляхін і Микола Панфілов. «Ось це справжні матроси!» — захоплено думав про них Володько і тягнувся до неї всією душею. А коли крейсер був потоплений, він разом з ними потрапив у прикордонний полк, який формувався в районі Балаклави. Військова доля знову закинула його до прикордонників.
Кожен день разведрота йшла на стрільби. «Добре стріляєш, хлопець! — з захопленням сказав одного разу командир роти після чергового заняття. — Кулі в «яблучко» кладеш густо. Жодна не пішла за «молоком». До нас би тебе треба, орел». Хлопчик червонів від сорому і радів, що його вважають рівним, звертаються як з дорослим.
Хоча Володя і був зарахований в розвідроти, але ходити в розвідку командир роти йому суворо заборонив. Багато разів він просився піти з групою за лінію фронту, але йому жартома говорили: «Зростати ще. Їж більше каші, а сходити ще встигнеш. Війна, мабуть, не скоро скінчиться». І все-таки Володя свого домігся.
Наприкінці лютого 1942 року до командування дійшли відомості, що противник почав переміщати свої війська. Мабуть, готувалася якась операція. Потрібен був «мова».
В одній з груп розвідки і виявився Володя. При затриманні «мови» сталася трагедія — був убитий його товариш. Володя зрозумів, що на війні смерть завжди ходить поруч. Не встигнеш вбити ворога, сам будеш мертвий.
Потім вилазки в тил стали буденною справою. Ходили знищувати склад боєприпасів противника під Балаклавою, виявили надпотужну гармату «Берта», яку німці за наказом Гітлера доставили під Севастополь. Координати її були передані нашим артилеристам.
Постійна небезпека, ризик, участь у групових операціях навчили Володю добре орієнтуватися на місцевості, швидко приймати рішення в будь-якій обстановці, вужем проповзати під носом ворога, вжимаясь в землю. Все це виручало його, коли Володі доводилося ходити в розвідку одному. Чотирнадцять разів він перетинав лінію фронту і приносив цінні відомості. Місцеві рибалки закидали його в тил противника, і він коригував вогонь нашої артилерії.
… Володя повз до своїм, вертаючись з розвідки. Ломило поперек, нили лікті, у висках стукала кров, а серце немов хотіло вискочити з грудей. Піт їв очі. Швидше, швидше до своїх. Ще трохи залишилося. «Все буде в порядку»,— раптом пролунало поруч. А потім — німецьку лайку. Що це таке? Хто тут? Наші чи німці? Володя завмер і озирнувся навколо. Припадаючи до землі, людина йшла в наш тил. Володя поповз швидше і незабаром скотився в окоп до очікували прикордонникам. Він розповів про дивну людину. Через кілька хвилин німецький агент був схоплений.
… Йшов липень 1942 року. Як не гірко було всім, а Севастополь доводилося залишати. Такий був наказ Верховного командування. Група розвідників, залишаючи місто, потрапила в оточення. Багато було вбито, інші поранені. Затаїлися в ніші скелі. Обмили один одному рани залишками води з фляг, перебинтовались. Коли стемніло, залишки групи пішли на прорив. У сутичці з німцями Володя отримав рану в руку. До міста дісталися тільки двоє: Володя і розвідник Іщенко. Постало питання: «Куди йти?»
Жила в Балаклаві красива вісімнадцятирічна гречанка Лідія Зимбулиди. Працювала вона в офіцерській перукарні, куди надійшла за завданням підпілля. До неї і привів Іщенко Володю. Став Володя зв’язковим. З допомогою Ліди маленький розвідник збирав дані про чисельність і нумерації ворожих частин, про суднах, що стоять у гавані, розклеював листівки.
У міській жандармерії Балаклави заготовлені списки молоді для відправки в Німеччину. Підпільники вирішили не допустити цього. Зимова ніч 1943 року. В місті ніби все спокійно. На вулиці тиша. Тільки стукіт кованих чобіт рідкісних німецьких патрулів порушує її. Раптом небо осяялося загравою. Це загорілася офіцерська їдальня. Нічна тиша огласилась тривожними сигналами. Машини з солдатами кинулися до місця пожежі. Їдальня вже палала. В цей же час в іншому кінці міста гримнув потужний вибух: в повітря злетіло будівля міської жандармерії. Столову підпалив Володя Чепурний, а жандармерію підірвав Іщенко.
Після цієї події Володю довелося тимчасово переправити в село Мамок, що під Севастополем. Пізніше він повернувся знову в Балаклаву. А щоб не викликав жодних підозр, дістали йому документи, за якими він значився сином «торговки рибою Олени Позианос». Справжній Володя Позианос в цей час перебував в евакуації.
Часто можна було бачити, як невисокий, кремезний хлопчина з кошиком брудної білизни йде з Балаклави в Севастопольську баню. І якби хто здогадався перебрати білизну, то знайшов би серед нього номери підпільної газети «За Батьківщину!». Цим хлопчиком був Володя Чепурний.
1944 рік приніс жителям Криму радість: частини Радянської Армії вступили на древню землю Таврію. Володя разом зі своїм товаришем Кісток Рыльковским був посланий на зв’язок з нашими військами. Хлопці вийшли в розташування 4-го Українського фронту і відомими їм стежками призвели армійських розвідників в Балаклаву, а ті допомогли 318-ї Новоросійської гірничо-стрілецької дивізії увійти з боєм в місто. З цього моменту почалася служба Володі Чепурного в нашому полку. А друг його Котя загинув у НП батареї.