На перших заняттях у школі молодших командирів боєць з новачків Лапушкін мляво і невміло виконував вправи. Одного разу старшина роти Галимзинов, який проводив чергове тренування, покликав його до себе.
— Що ти мені на снарядах сосискою висиш!
— Та я намагаюся…
— По-перше, відставити балачки і слухати старшого. По-друге, знай і пам’ятай: твої тато з мамою далеко, генерал — високо, бога,— старшина пальцем гвинтоподібно показав вгору,— сам знаєш, немає, а я завжди поруч, вдень і вночі. Так що я твій батько, мати, друг і товариш і найвищий безпосередній начальник. Ти носом-то не тягни, я не напахчений дівиця. А от з тебе, хочеш ти цього чи не хочеш, зроблю такого солдата, що у вогні не згориш, у воді не потонеш і крізь мідні труби пройдеш. Адже ти був пастухом, ліс валив, завали будував і працював трактористом, а вчора під огорожу з колючого дроту зад протягнути не міг, казенне майно порвав. Сьогодні ж, в годину відпочинку, заштопаешь штани, та так, щоб краще нових були. А зараз приготуйся знову, перешкоди штурмувати підемо. Все будеш робити, як я.
Лапушкін і старшина відійшли від спортивних снарядів, і через хвилину-іншу Галимзинов скомандував: «Вперед!»
Вони рванулись зі стартової лінії, подолали бар’єри, колода, рів і, кинувшись під колючий дріт, поповзли поруч.
— Ну що ти знову корму підняв! Лікті і коліна ширше, а її нижче, та вужем, вужем. Гвинтівку за ремінь — ось так… Вперед! Вперед! Не відставати!
Лапушкін захекався, але розпластався, як було сказано, притиснувся до землі. Запрацював руками і ногами за прикладом старшини, заюлил тілом. Взгромоздись на нього зверху ще один такий же худий хлопець, яким був Лапушкін, і вільно могли б проповзти під колючим дротом, не зачепивши її. Тільки дуже вже перехоплювало подих, дерло в горлі, по скронях струмками стікав нот. Гидко скрипіло на зубах… Коли він орав землю, то від її духу, п’янів, а тут — гірше не придумаєш. Але Лапушкін терпів і повз. Косо поглядав па старшину — начебто поруч, а той знай підганяє.
— Давай! Давай! І не сопі паровозом. Роби за чотири поштовху ліктями глибокий вдих через ніс. Потім на п’ять-шість поштовхів зачаї дихання, дай кисню в нутро вбратися, а потім вже поэнергичнее, за два поштовху — видих… Во-о! Стрибками через сходи на другий поверх. Видих! Вдих! Не зупиняйся.— Старшина підхопив втомленого сил Лапушкіна під руку.— Сміливіше! Стрибнули. Не сопі і не зупиняйся. Тепер — бачиш? — перед тобою ворог, укол багнетом! Ще укол! Третій зліва — удар прикладом… А ось тепер отдышись. Ні, ні, не сідай. Походи. Глибокий вдих і різкий видих. Ну як?
— Терпимо. Тільки страшно стрибати, другий поверх все-таки…
— Страшно, кажеш? Противник вогнем хлестанет — з третього сиганешь. А задумаєшся, оробеешь — трупом впадеш. Як, передихнув? Тоді запам’ятай — це твоя остання перерва в навчанні. Навчання в тилу — перевірка в бою. Сам відчуєш: як вивчився, так і воювати будеш. А тепер ось що. Бачиш годинник і стрілку на дванадцяти? Як натисну кнопку — кулею зривайся з місця. Два кола. Готовий? — Старшина поклав великий палець на кнопку секундоміра.
Лапушкін глибше натягнув шапку, щоб не звалилася, вище поддернул поли шинелі під ремінь і…
— Не вкладешся в норматив, буду тренувати до тих пір, поки твої штани на колючках клаптями не повиснуть,— вже посміхаючись сказав старшина і пустив стрілку.
Лапушкін біг що було сили. Потім стрибав. Потім, балансуючи руками, дріботів по колоді. Відчував — не виходить так, як хотілося б. А долаючи рів, розпластавшись під колючим дротом, працюючи ногами і руками, думав: «Напевно вже норму перекрив…» Зупинився після другого кола. Ноги підкошувалися, дихав тяжко, як загнаний. Старшина сказав:
— Походи, походи!
Лапушкін мляво піднімав ноги, а Галимзинов йому:
— Повний вдих… Видих! Легше? То-то. Тут на авось не візьмеш, тренировочка потрібна. Скільки? — Старшина спочатку показав два пальці, як суддя боксеру, який отримав нокдаун, а потім підніс до очей підлеглого секундомір.
Лапушкін схопився за голову, хитаючись, відійшов в сторону.
— Цілих вісім секунд! Та мені їх ніколи не здолати…
— Тепер-то як раз і здолаєш.
— Так я ж…
— Балачки!.. Не затримуйся при зміні обстановки. Ти більше п’яти секунд перебував у розгубленості при появі «противника» з ножем у руках. Забув обманні рухи? Я бачив, які у тебе були очі:-о, по колесу! А в голові думка-загадка: «Звідки він взявся?» В бою ворог обов’язково з’явиться звідти, звідки ти його не чекаєш. З укриття, з окопу і навіть може впасти з неба. Але ворога не бійся. Нехай він тебе боїться. А в разі чого — сманеврируй, щоб тебе одного взяли за трьох. Крутися, коли жити так ще хочеш перемогти! Будь спритнішими в дії, випереджай ворога не тільки оком, але й зброєю.
…Марширував боєць Лапушкін на стройовому плацу в поодинці, в парі і в складі взводу, роти, відпрацьовував повороти на місці і в русі і думав: «Навіщо це? Ніби ходити не вміємо». А потім команда: «Відділення — стій!» І розгін старшини:
— Ти що, Лапушкін, розучився ходити? Все не в ногу, один ти в ногу. А повороти кругом? Забув, де сіно, де солома? Не посміхайся, знаю, про що думаєш: мовляв, з року на своїх ногах, а тут вчать ходити. Будемо вчити!..
