На завершальному етапі операції «Багратіон» війська 3-го Білоруського фронту хоча повільно, але все-таки просувалися вперед, крок за кроком звільняючи Сувальскую область Польщі. Частини нашого 36-го Неманского стрілецького корпусу вже пройшли більшу частину Серпневих лісів. На березі річки Чорна Ганча корпус призупинив свій наступ.
Командира взводу розвідки 877-го окремого корпусного саперного батальйону лейтенанта Суслова викликали в штаб батальйону. Приїжджав заступник командувача 31-ї армії, взводу поставили завдання пройти в тил противника.
Початок операції
На передову розвідники вийшли ввечері. Попереду темнів ліс. Німецьких траншей не було видно. Їх, як і наші траншеї, приховували кущі і мелколесье. І тільки по спалахів ракет і малиновим ниткам трасуючих куль можна було приблизно визначити напрямок ворожої оборони.
— Якщо що — негайно вогневої наліт он на ту кулеметну точку, — показав лейтенант Суслов рукою. — Вона сама ближня.
— Не турбуйся, все буде зроблено як треба. Мінометники напоготові, — відповів начальник розвідки полку. — Зараз фріца потягне у дрімоту. Трохи почекаємо, і можна рушати.
Зліва від лейтенанта мовчки стояли закутані в маскувальні халати розвідники його взводу. Серед них виділявся квадратної фігурою сержант Іван Алфьоров, а поруч з ним невеликого зростання вогненно-рудий старожил взводу сержант Григорій Пекін.
— Пора! — промовив начальник розвідки полку. — Якщо я почав ротом гімнастику робити, то німців і поготів потягнуло в сон.
— Перевірити прохід! — неголосно наказав лейтенант Суслов, торкнувши за плече свого помкомвзводу Івана Алфьорова. Той підсадив на бруствер Григорія Пекіна, який незабаром зник у темряві. Млосно тяглися хвилини очікування. Але ось повернувся Пекін і, не спускаючись у траншею, прошепотів:
— Все в порядку. Прохід готовий.
Розвідники заворушилися. Григор’єв поправляв лямки важкого речового мішка, Новіков тугіше підтягнув поясний ремінь. Васильєв зняв автомат.
— Пішли, хлопці!— сказав лейтенант і першим піднявся до Пекіну.
— Ну, хлопці, давайте! Ні пуху ні пера вам, — сказав підійшов командир стрілецької роти. — Будемо чекати сигнал, як домовилися.
Розвідники мовчки вибралися з траншей. Відразу ж за бруствером починався яр, порослий дрібним сосняком. Від головного русла яру ответвлялась промоїна в бік німців, расплывавшаяся потім широкою заболоченою луговиной. Цій промоїни і вирішили розвідники прослизнути у ворожий тил. Де трохи пригнувшись, де припадаючи до самої землі, гуськом слідом за командиром рухалися розвідники, суворі, зосереджені, чуйно прислухаючись до кожного сторонній шум, напружено вдивляючись у таємничу, ворожу і одночасно рятівну темряву.
Ще зовсім недавно ці ж розвідники першими вийшли до Німану і вибрали місце переправи військ корпусу. А скільки подій відбулося? Нальоти «юнкерсів» на вузьку стрічку понтонного моста. Потім замість розбитого мосту — поромна переправа. Контрнаступ німців. І знову наш наступ, стрімкий, за 20-30 кілометрів на добу по зеленому морю Серпневого лісу. Не помітили сапери, як перейшли державний кордон з Польщею, і ось тепер попереду два польських міста—Августів і Сувалки, які належить взяти.
— Ну, пластуни, давайте! — пошепки промовив лейтенант, коли розвідники висунулися до луговине. Це означало, що тепер усім треба просуватися вперед тільки поповзом. Приминаючи ліктями, грудьми, животом гострі стебла осоки, перевалюючись з боку на бік, просувався вперед сержант Алфьоров. Слідом за ним повзли Пекін, Новіков, Григор’єв, Васильєв.
Ліворуч почулися звуки губної гармошки. Зупинилися.
— Не інакше як кулеметник губи масажує? — висловив припущення Пекін. — Пограє, пограє, а потім прильнет до кулемета, хлестанет чергою, і знову дзвонить. Не стільки нашого брата лякає, скільки сон розганяє, сам себе підбадьорює. Знайома картина.
— А у мене немає настрою милуватися такими картинами, — зіщулився єфрейтор Григор’єв. — І до чужоземною музиці інтерес не з’являється.
Лейтенант Суслов з обережності вирішив обійти кулеметну точку зліва і пробиратися через хащі мелколесья, оздоблюють топкі болота. Напередодні за цією місцевістю розвідники спостерігали майже дві доби, переконалися, що на цьому рубежі у німців немає суцільних траншей, оборона була побудована окремими вузлами. Ніяких ворожих постів у болота не було виявлено, і тому розвідники просувалися вперед без особливої побоювання.
Виходячи в тил противника, лейтенант дуже сподівався на свого помічника Алфьорова, народженого в Карелії. Він міг вільно орієнтуватися в будь-яку погоду з якимось лише йому відомим лісовим прикметами.
Перша зустріч з німецькою піхотою
Розвідникам треба було йти строго на захід. По карті, яку вони вивчали всім взводом, до мети було не менше десяти кілометрів. Це відстань потрібно було подолати протягом однієї ночі і вийти до шосейній дорозі Августів—Сувалки. Коли минули луговину, заглибилися в ліс, майже зовсім поруч почули чужі голоси. Миттю залягли, зачаїлися.
Виявилося, що в десяти кроках від них по лісовій дорозі йшла велика група німецьких солдат у бік переднього краю. Гітлерівці, вважаючи себе у повній безпеці, голосно розмовляли. По їхніх дзвінких голосів і раскатистому сміху неважко було здогадатися, що це молоді хлопці. Пізніше стало достеменно відомо, що на цю ділянку фронту прибули курсанти кенигсбергских військових училищ.
Розвідники пропустили німців, але Григорія Пекіна так i намагався вдарити довгою чергою з свого автомата з щільно сомкнутому строю. «От би наклав дров», — подумав він про себе. Коли колона пішла, лейтенант накрився плащ-наметом з головою, розгорнув карту і посвітив на неї ліхтариком.
Виявлення німецької частини біля села Грушки
Дороги на карті в цьому місці не було. Але Суслов прекрасно знав, що там, де з’являються ворожі частини, де проходить лінія фронту, неминуче з’являються нові дороги, колонні шляхи, навіть магістралі, про яких топографи, що виробляли до війни зйомку місцевості, доводили карту до потрібної кондиції, і припустити не могли.
Лейтенант зорієнтувався по болотцу і поставив значок в потрібному місці. Розвідники знову піднялися і, виславши вперед бойовий дозор, рушили далі. До світанку вони вийшли на узлісся перед великою галявиною, загубилася в зеленому морі лісу. За галявиною у туманному серпанку невиразно темніли дахи якихось будівель. Знову, накрившись плащ-наметом, лейтенант став орієнтуватися.
— Це село Грушки, — сказав він після недовгого вивчення карти.
До шосе ще п’ять кілометрів. Доведеться пролежати тут весь день, щоб не обходити таку велику галявину. Ненароком нарвемося на кого-небудь. Поспостерігаємо за селом, за дорогами, які до неї надходять. Це теж входить в нашу задачу!
Коли зовсім розвиднілося, і сонце золотими променями освітило галявину з квадратами, прямокутниками кольорових смуг посівів, сержант Пекін торкнув за рукав Суслова.
— Товариш лейтенант, подивіться на пагорб! Бачите гармати? Батарея коштує.
Суслов скинув до очей бінокль. На протилежному краю галявини біля невисокого пагорба чітко виднілися зачохлені стволи гармат. З укриттів вибігали до кущів солдати, ховалися в них, а через кілька хвилин знову підтюпцем бігли до землянки.
— Чого вони там метушаться? — запитав Алфьоров.
— Напевно, занадто багато поїли вчора жирного, — сказав Григор’єв.
А лейтенанта зацікавило інше. Він зауважив піднялися над полем клуби пилу.
— Нова дорога! Наїздили по ріллі, — визначив лейтенант. — І нанесемо її на карту.
З села виїхало кілька великих критих брезентом автомашин.
— Гармати потягли на лівий фланг! — впевнено висловив Пекін.
— До переднього краю, це точно, — погодився лейтенант, — і це, зауважимо.
Дорога назад
Розвідники відповзли глибше в ліс і, піднявшись на весь зріст, рушили на схід. Але потрапити на те ж саме місце, де переходили лінію фронту, прямуючи в тил противника, мало було надії. Адже стільки об’їздили у ворожому тилу. Але Суслов знав, що якщо йти вздовж річки на південний схід, то неодмінно опинишся біля лінії фронту.
Раптом попереду над лісом спалахнула освітлювальна ракета, затока голубуватим світлом округу, а звідкись праворуч глухо забухали знаряддя.
— Тепер уже недалеко від своїх, — обрадувано виголосив Григор’єв, з незвичайною легкістю піднімаючись з землі, коли станув ракетний світло. Мовчки йшли годину, другу. Минули якусь лісову хатинку, мабуть, житло лісника, а переходячи одну з доріг, потрапили під розриви наших важких хв. Саженными стрибками кинулися до річки, вискочили з зони обстрілу.
— Цього ще не вистачало нам, щоб від своїх апостолів богу душу віддати, — ледве віддихавшись, промовив Григор’єв.
— Особисто тобі це не загрожує, — жартівливо зауважив сержант Пекін.
— Це чому ж? — з незрозумілою образою в голосі запитав Григор’єв.
— А бог грішників на чужій землі не приймає. Вимагатиме у тебе закордонний паспорт, продовольчий атестат або інший який-небудь документ, а у тебе порожньо в кишенях, навіть свою власну прізвище підтвердити нічим. А він, знаєш, який формаліст і бюрократ, чистіше наших!
У заростях шелюги зупинилися. Скинули з плечей тягар, розслабилися. На сході, у самого горизонту, починало ніжно зелене небо, клочковатый туман напливав від річки.
— Доведеться пробути тут цілий день, пронаблюдаем, прислухаємося, і якщо супротивника тут не густо, на наступну ніч додому висунемо, — пояснив лейтенант.
Все більше світало, рідшав туман над річкою, і в його просвітах розвідники побачили німецьких їздових, які поспішали з кіньми до водопою. А коли туман зовсім розтанув, на східному високому березі примітили нашвидку замасковані криївки, горби свежевыброшенной землі ще не повністю відкритих траншей. Звідкись з-за високого лісу долинало надривне бурчання дизельних моторів.
— Тут у них суцільна оборона, — раздумчиво промовив сержант Алфьоров. — Може, ще просунутися вздовж річкової заплави, пошукати більш безпечне місце?
Лейтенант і сам розумів, що переходити тут лінію фронту занадто ризиковано, але покидати «насиджене» місце не квапився, вирішив ще поспостерігати за противником, уточнити його сили.
Опівночі, коли в розташуванні німців стихли голоси, загін пішов далі. Вздовж берега річки виявили тверду смужку землі. Від раптової зустрічі з противником зліва прикривала їх річка, праворуч — смуга заболоченої заплави. Ні кущика, ні деревця на шляху, просувалися ходко. Поспішали. За домовленістю з командиром стрілецького полку цієї ночі їх будуть чекати на нашому передньому краї.
Несподівано заплава річки почала звужуватися. По трасам куль легко можна було визначити, де проходить ворожа передова. Вона простягнулася по галявині, що розкинулася попереду. Посеред галявини знаходиться хутір, зайнятий німцями. Умовний сигнал виходу розвідників до своїх — три зелені ракети. Лейтенант Суслов підняв над головою ракетницю. Випустив дві ракети. Третю не встиг. Поблизу злетіла у темряву ночі німецька освітлювальна ракета. Вона довго не гаснула, повиснувши на парашуті.
Загін виявили. Довга кулеметна черга від хутора пройшлася у них над головами. Потрібно було терміново щось вирішувати. Командир взводу випустив у бік хутора третю ракету, якій засліпив німецьких кулеметників.
— Пекін, залишіться з Алфьоров! Прикриєте нас. Протримаєтеся хвилин п’ять і наздоганяйте! — наказав лейтенант.
Григорій Пекін бив короткими чергами по спалахам ворожих пострілів. Сержант Алфьоров часто змінював позицію, створюючи видимість великої кількості людей.
З нашої сторони помітили спалахнув бій в тилу ворога і, мабуть, здогадалися, в чому справа. По ворожому хутора відкрили вогонь наші мінометні батареї, змусили замовкнути кулемет. Цим негайно скористалися Пекін і Алфьоров.
Вони благополучно минули нейтральне поле і опинилися у своїх. Група лейтенанта Миколи Суслова виконала завдання. Вона пройшла ближніми тилами противника шістдесят кілометрів, зібрала цінні відомості, що цікавлять командування нашої армії.