Коли на землю опустилися сутінки, партизани, витягнувшись ланцюжком, вирушили в дорогу. До настання ночі їм довелося пройти близько десяти кілометрів.
Опівночі дісталися до кладовища в Дзержинську. Залягли, прислухалися.
— Закурити б, — прошепотів Василь Прокопенко.
— На зворотному шляху закурим, якщо нам тут не дадуть прикурити, — напівжартома відповів Мурашов.
По вулиці з гвинтівками через плече протупали два фашиста. Порівнявшись з кладовищем, вони постояли, поговорили про щось і повернули назад. Коли їх кроки затихли, партизани стали обережно пробиратися до центру міста. Біля скверу, в руїнах цегляного будинку, знову зупинилися: треба було перебігти вулицю Карла Маркса і сховатися біля церкви. Виждавши, коли патруль поверне до кладовища, Мурашов пошепки наказав:
— Досин і Быстримович, в розвідку!
Ті незабаром повернулися. Від церковної огорожі до в’язниці (вороги переобладнали під неї будівля пошти) було метрів п’ятдесят. Потім доповіли: поруч постів немає, в караульному приміщенні поліцейські ріжуться в карти.
Прокопенко і Бляшев залишилися біля церкви спостерігати за вулицями, звідки могли з’явитися поліцейські і гітлерівці. Голубців і Будник встали біля вікна караульного приміщення. Мурашов, Досин і Быстримович підійшли до дверей і постукав.
— Хто? — гаркнув один з поліцейських.
— Свої! Пусти погрітися, — відповів Мурашов.
Взявши рушницю навпереваги, поліцейський підійшов до дверей і скинув гачок з петлі. Як тільки двері розкрилася, партизани увірвалися у вартове приміщення:
— Руки вгору!
Заціпенівши від несподіванки, зрадники підняли руки, лише один з них потягнувся було до кобури. Вбежавший в цей момент в діжурку Голубців випередив його. Але тут один поліцейський кинувся під стіл і звідти встиг вистрілити в Голубцова, потім в Досина. Поранив обох.
Мурашов прикінчив його тут же.
— Ключі від камер! — зажадав він у охоронців.
Ті показали на вбитого. Через кілька хвилин сміливці вже відкривали камери і оголошували:
— Товариші, ви вільні! Виходьте. Ми — партизани.
Заарештовані розбіглися і зникли в темряві.
В зворотний шлях йшли, несучи важко пораненого Досина.
— Залиште мене, рятуйтеся самі, — умовляв він.
На вулиці їм перегородив шлях патруль. Довелося пустити в хід зброю.
На інший день Белькевич розповідав, що патрулювали в місті гітлерівці і поліцейські, зачувши постріли біля тюрми і побачивши біжать людей, прийняли їх за партизанів і поховалися. Це і врятувало учасників операції. Коли гітлерівці зрозуміли, в чому справа, партизани були вже далеко. Вороги кинулися було в погоню по дорозі на Макавчицы, але партизани згорнули на Дягильно, зайшли в одну хату, перев’язали поранених і благополучно повернулися в табір.
В ту ніч з в’язниці втекло багато ув’язнених, але борівчан серед них, на жаль, не виявилося — фашисти привезли їх з Мінська не ввечері, як ми припускали, а лише завтра вранці.
Розлючені гітлерівці зігнали жителів на центральну площу і на очах у них повісили підпільників Адольфа Карницького, Володимира Щуплика і ще кількох заарештованих.
— Всіх не перевешаете, фашистські виродки! Хай живе Радянська влада! — встиг крикнути Карницкий.
Разом з учасниками підпілля були страчені Володимир Стельмах, який працював до війни в Борівському сільраді, колгоспники Сергій Юхович, Олександр Козел, Сергій Живицький, військовослужбовець Петро Сорока. Нестера Лишневца серед повішених не було. Пізніше стало відомо, що по дорозі з Мінська він намагався втекти і був убитий.
