19 лютого 1861 р. маніфестом імператора Олександра II у Росії було скасовано кріпосне право. Ця подія стала одним з ключових в історії нашої країни. Воно дуже довго готувалось і мало дуже глибокі, хоча й суперечливі наслідки.
Суперечливість випливала з того, що самодержавна влада проводила реформу так, щоб по можливості нічого не міняти. Селяни одержали лише особисту волю, залишаючись прикріпленими до землі, оскільки пов’язані круговою порукою, вони не могли виїхати з села без згоди громади.
Селяни не отримали землю в приватну власність, але навіть користування її було обумовлено викупом, до повної сплати якого поміщикові вони повинні були відпрацьовувати панщину та сплачувати оброк.
Так що становище селян з економічної точки зору навіть погіршився, оскільки зберігалися колишні повинності, і додалася ще необхідність сплати викупу. Однак, як завжди в історії, була й інша сторона. Члени сім’ї селянина домовласника могли тепер покинути село і відправитися в місто на заробітки, де поповнили необхідні для росту промисловості лави робітників.
Крім того, селянська реформа спричинила за собою цілий комплекс реформ: земську, міську, судову, військову. Вони були пов’язані з тим фактом, що селянство, яке становило переважну більшість російського населення, отримав громадянські права, і тепер необхідно було вирішувати господарські питання без залучення примусової праці кріпосних.
Аналогічно тепер необхідно уніфікувати судову систему для всіх громадян, оскільки раніше поміщицькі селяни перебували під судовою владою поміщиків. Застаріла рекрутська система комплектації армії, також базувалася на кріпосному праві, тепер потребувала докорінної трансформації, що і призвело до введення всестанової військової повинності.
Країна придбала інший образ, як не хотіли б консервативні кола зберегти колишню систему. З’явилися земські та міські органи місцевого самоврядування, завдяки яким швидко почала зростати кількість шкіл, лікарень та інших соціальних установ.
Судова система набула риси, властиві європейській: наявність адвокатів, судів присяжних, бессословность. Але все це сама влада сприймала не скільки як реформи, скільки вимушені поступки для збереження головного: самодержавної необмеженої монархії, панування дворянства. З-за цього реформи протікали в режимі «два кроки вперед, крок назад».
З одного боку звільнення селян підштовхнуло розвиток ринкових відносин – багато найбільші капіталісти, начебто Морозових, відбувалися із селянського середовища. Прискорився перехід до машинного виробництва, почалося бурхливе будівництво залізниць.
Вже через 20 років після реформи основні види промислового виробництва механізуються. Протяжність залізничного полотна, яка до реформи становила жалюгідні дві тисячі кілометрів, через 20 років вже досягла 22 тисяч км.
Але з іншого – зберігається крайня відсталість сільського господарства, яка, як не дивно, виникає не тільки із-за збереження пережитків кріпацтва в селі, але і з-за розорення багатьох поміщиків, які не зуміли пристосуватися до нових ринкових реалій.
Реформа вдарила «одним кінцем по панові, іншим по мужику». Все це тягне назад і розвиток промисловості, для успішного розвитку якої необхідний достатній попит, наявність приплив капіталів і робочої сили.
Досить сказати, що якщо у США будівництво залізниць стало способом накопичення величезних статків Рокфеллерів, Морганів, то в Росії це було справою збитковим, яке спочатку змогло взяти на себе держава.
Самі люди також змінилися. Ринкові відносини, прискорені селянською реформою справили серйозний розкол у всіх шарах російського народу зверху донизу. Селянство поступово розшаровується на заможних кулаков, активно встраивавшихся в ринок, основну масу середняків і безкінних бідняків. Тільки нав’язана їм громада заважає їх остаточного поділу.
Розділяє ринок і дворянство. Значна його частина розоряється і крім станової приналежності, зберігається законом, у неї нічого не залишається. Але деякі дворяни зуміли скористатися отриманим викупом і вкласти кошти в банки, залізничне будівництво і навіть зайнятися своїм бізнесом.
Втім, таких було не так багато. Велика частина залишається землевласниками, які намагаються вести господарство у відсутності кріпаків, тим більше, що селянська реформа зберігала певну залежність від поміщиків колишніх кріпаків, а найбільш родючі землі залишаються в їх руках.
Йде активне розшарування основної маси міського населення – міщанства, яке йде по шляху найбільшого розмаїття: в умовах розвитку ринку міщани потрапляють як підприємці, так і робітники.
Проте всі ці соціальні рухи ніяк не відображаються в законодавстві, де раніше узаконена станова структура суспільства. Навіть перепис 1897 року, коли в країні вже досить широкі верстви є буржуазними і пролетарскими, ділить населення Росії за становим ознаками феодальної епохи: дворяни, духовенство, міщани, козаки, селяни — ніби немає ніякого капіталізму.
Не відбулося практично жодних змін у політичному житті країни. Самодержавна монархія жодним чином не збиралася ділитися владою з народом. Тому не йшлося не тільки про парламенті і конституції або можливості створювати легальні політичні організації типу партій, але навіть скромним за своїм можливостям органам самоврядування – земським і міським – заборонялася будь-яка політична діяльність.
Як казав Олександр III з приводу можливості введення Конституції: «Щоб російський цар присягав якимось скотині?!» Більше того, частенько не дотримувався один з найголовніших принципів освіченої монархії, що проводився в життя ще Катериною II – принцип верховенства закону, згідно з яким навіть самодержавний монарх не може порушувати свої закони.
Але той же Олександр III іноді вступав абсолютно довільно, всупереч законам імперії, причому іноді цілком відкрито. Коли після страйку на Морозівської мануфактурі в 1885 році суд присяжних виправдав організаторів страйку, і згідно з судовим законодавством рішення присяжних було остаточним, імператор своєю волею скасував це рішення і призначив покарання для виправданих.
Таким чином, великі реформи Олександра II, розпочаті селянською реформою були справді значними, але швидше всупереч, ніж завдяки їх організаторам. А постійні спроби повернути їх назад, зрештою, призвели до революції.