Що можна дізнатися про дитинство героя Великої Вітчизняної війни | Історичний документ

…«З почуттям особливої поваги до світлої пам’яті ленінградців — художників, скульпторів, архітекторів, музейних працівників ми відкриваємо меморіальний лист. Тут ви прочитаєте імена майстрів, які досягли світової популярності; зрілих художників, за плечима яких залишилися роки наполегливої праці і пошуків; молодих, що вже почали самостійну творчу діяльність, і тих, хто, подаючи великі надії, тільки ще готувався вступити в життя.

Всі вони любили Батьківщину і загинули, захищаючи рідне місто. Нехай не печаль, гнів викличуть у вашому серці ці скорботні листи,— ще одна сторінка обвинувального акта, який пред’являє фашизму історія». У цьому списку значиться: «Хотинський Ростислав. Художник. Загинув на фронті в 1942 році, тридцяти двох років».

…На столі розкладені останні листи Ростислава до матері, його малюнки, зроблені під час радянсько – фінської війни, на фронті, його фотографії, зошит юнацьких віршів. Все це двоюрідний брат зберіг, отримавши від матері Хотинського, якої вже немає в живих. Є у нього і власна реліквія — договір (тоді чи не головне слово епохи!) про змаганні старшого брата з молодшим. Обидва зобов’язуються: один — виконати намічені роботи, другий — привести в ажур навчальні справи.

Що можна дізнатися про дитинство героя Великої Вітчизняної війни | Історичний документ

Думав я: зібралися разом Незадоволені і задоволені люди І вирішили б питання честі — Хто ким був і ким хто буде. Словом, потрібно велике зібрання, На якому і білі, і червоні Вирішили припинити страждання, Всенародні і марні.

Напевно, десь за цими рядками — біль про батька: важко поранений на війні 1914 року, він пропав безвісти, загубився в пожежі революції. І вітчим його — вчорашній офіцер, вони з матір’ю Ростислава живуть в провінційних містах. Самому Хотинського важко пробитися до вищої освіти, він працює на будівництвах землекопом, покрівельником, бетонником. На заводі нинішнього Адміралтейського об’єднання його прийняли в комсомол, рекомендували вузу—«як кращого товариша, бере участь у практичній роботі». У Ростислава немає почуття соціальної неповноцінності, він усвідомлює себе частиною молодої країни. У вірші 1930 року, останньому з записаних в зошиті, від імені свого покоління він говорить: Світ належить мені! Мені — його маленькому атому, Якого він не зміг не помітити. Архімед, в Літі століть, говорив: Дайте мені точку опори, І я переверну землю! Ну-ка, філософ, дивись, Як ми ворочаем гори! Опору знайшли! Дивися ж, ну! Ця опора — ми, молодь. І важелі — ми ж, самі.

Яким він був на двадцять років? Мені хочеться знати, і я прошу у Леоніда Михайловича Андрєєва для прочитання весь сімейний архів, шість папок з підшитими до них листами: «Дядя Коля — мамі Асе», «Листи від мами», «Тамара, Леонід, Слава — мамі Асе»; «Листування з рідними. 1926-1936 роки», «Томочка. Тамара Михайлівна Хотинська».

Читаю і читаю вечора безперервно, беру з собою за місто— не белетристику, а ці папки зі старими листами однієї ленінградської сім’ї. Звичайної. Важко живе. Любить своїх близьких. Їх почерки тепер дізнаюся відразу, вибудовую лінії життів. Сім’я, в яку увійде Ростислав Хотинський, обставинами життя бувала часом розкидана, і тому листи осту валися ниткою родинного зв’язку. Люблячи один одного, тут не викидали листи після прочитання, а берегли. Навіть війна не змусила розлучитися з останньої пам’яттю про улюблених. А тепер ці листи розкладені по папках: імена, роки. Історик, який вивчає побут тих років, багато чого міг би почерпнути в цій переписці: тут і ціни на невловиме масло, і обстановка на біржі праці, та чутки, і вічний страх старших потрапити в «недоторканці».

Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам