Що думали танкісти про полонених німців | Історичний документ

Боєм за село Солдатки і закінчився шлях 150-ї окремої танкової бригади по воронезькій землі. У тому ж лютому отримала наказ рухатися на Касториую. Незабаром перетнули залізну дорогу, що веде на Курськ. Воронезька область залишилася за кормою бойових машин.

По дорозі зустріли велику колону полонених гітлерівців інший раз проїхали би мимо, не зупинившись. Але ось ця колона була незвичайною. Вірніше, був незвичайний вид конвоїрів.

На чолі поважно крокував сивобородий дід, почепивши на груди, як автомат, мисливську берданку, за давнину не інакше свою однолітку. А за боком колони йшли теж озброєні мисливськими рушницями, трофейними гвинтівками і навіть простими вилами-трійчатах жінки. Подібного танкісти ще не бачили. Дивувались:

— Ні, це ж треба! Жінки за конвойних! Невже нашого брата-солдата для цього справи немає?

— А що, і не вистачає. Полонених-то он скільки, по всіх дорогах — колони. І якщо на кожну хоча б по відділенню.

— А вони, бабоньки, знають хоч з якого кінця рушниця стріляє? А ну як німці розбігтися надумають.

— Куди вже їм тікати! Мабуть ради, що в полон – то догодили. Вважай, для них війна закінчилася.

Петро, подавшись вперед, теж дивився з відкритого люка на які крокували повз полонених. Вони були брудні, зарослі кількаденною щетиною, закутані поверх пілоток жіночими хустками, ганчірками. Багато з них були з обмороженими щоками, носами. Йшли, зацьковано і злякано дивлячись на радянські тридцятьчетвірки, на танкістів, высунувшихся зі своїх машин.

Так, це вже були інші німці. Від колишньої нахабства, самовпевненості, які Петро помічав у полонених фашистів там, на полях Підмосков’я, в важку осінь сорок першого року, зараз не залишилося і сліду. Навіть виглядали вони шкода.

Шкода? Ні, Петро не жалів їх. Це от раніше — і як не дивно, в найтяжчу для нас пору осені 1941 року — він ще з цікавістю вдивлявся в обличчя! полонених гітлерівців. Що ж, люди як люди. З руками, ногами.

До війни кожний з них, думалося, теж, як і він, займався цілком земною справою — вирощував хліб, збирав розумні машини, любив дружину, дітей. Потім їх поставили в дію, вклали в руки зброю — воюй. Що ж, діло солдатське, підневільний.

Підневільне?!

Потім було наше контрнаступ під Москвою. Перші звільнені від фашистів села. Але що! це були за села і села! Їх назви значилися тепер лише на картах-трехверстках. А так — закопчені труби і купи попелу.

І палила їх не війна, а спеціальні ворожі підрозділи. Солдати-факельщики. Методично і холоднокровно вони спалювали цілі населені пункти! Та їх серця не здригалися від думки, що залишають без даху над головою, на лютому морозі, зовсім не війська, а жінок, дітей, немічних людей похилого віку.

А трагедія Червоної Поляни? Там танкісти 27-го бронетанкового дивізіону звільнили захоплених в кам’яній стайні жителів цього села. Їх було 106. Старики, жінки, діти. Цілих вісім діб вони провели в цих прокаленных морозом стінах! Без їжі і води! Петро потім власними очима бачив, як кілька збожеволіли від горя молодих матерів виносили трупики замерзлих у них на руках грудних дітей!

Те ж саме — в спаленої селі Проскурові. Там до одного з будинків, були притулені леденять душу розп’яття, до яких іржавими цвяхами були прибиті чоловік і жінка. Трохи віддалік лежала на снігу ще одна жінка. Молода. Видно, дочка і невістка тим двом. Лежала з обрубаними кистями рук, лежала навзнак, притискаючи цими обрубками до грудей голий труп теж немовляти.Що думали танкісти про полонених німців | Історичний документ

А фотографія, яку знайшли у полоненого фашистського фельдфебеля? На ній зафіксовано момент, коли гітлерівські нелюди закопали живцем у землю молоденького радянського командира, судячи з кубиків на петлицях — лейтенанта.

Ні, Петре, ніколи не був жорстокосердим Пам’ятається, навіть на оранці, помітивши в старій борозні звите якийсь пичужкой гніздо з шевелящіхся в ньому пташенятками, зупинив трактор. Загрубелыми долонями переніс гніздо в бік. Живи.

Ну а ось ці. Ні, не здатний на подібні звірства солдатів, якщо він тільки підкоряється наказу згори! Садистом може стати тільки той, хто безроздільно повірив в маячну ідею зверхності арійської раси, хто готовий заради неї вішати, палити, рубати на шматки по фашистським мірками і не люди зовсім, та Представників, істот «нижчої» раси, «недолюдина»,

І чому немає тепер у Петра співчуття до них, зацьковано що плентається але засніженій російській дорозі.

print
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо!
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Моя книга: Допомога студентам та школярам

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: