Івану Пєнкіну не було ще й 18 років, але він вже рвався на фронт, прагнув якнайшвидше потрапити в діючу армію, туди, де можна було б бити фашистів. Своє перше бойове хрещення він брав у жорстоких боях під Сталінградом.
«Нам було важко. За спиною плескалися сині хвилі Волги. Зловісні «юнкерси» висіли над нашими головами. Важкі німецькі танки борознили рідну землю, повзали по наших окопів. А ми піднімалися, протирали рукавом шинелі запорошені піском очі і кидали вслід танкам гранати. Підбиті сталеві громадини перетворювалися на купу металу. Ми відстояли волзьку твердиню. Наші серця виявилися міцнішими фашистської броні. Я безмежно гордий тим, що мені довелося брати участь у цій великій битві»,— так писав Іван своєї матері з фронту.
…Взвод молодшого лейтенанта Пєнкіна під час боїв на Правобережній Україні отримав бойове завдання в тилу противника, знищити його вогневі точки, допомогти нашим батальйонам, вже кілька годин поспіль які штурмували висоту. Вони проповзли двісті, триста метрів. Зупинилися. Далі через кожні тридцять кроків були розставлені фашистські кулемети.
Вже зовсім поруч чути тихий німецьку говірку. Командир повз попереду. Коли до висоти, яку треба було взяти, залишалися лічені метри, взвод з вигуками «За Батьківщину, вперед!» відкрив ураганний вогонь з автоматів, в паніці заметалась гітлерівці. Бойова задача була виконана блискуче.
Ратні справи Івана Пєнкіна і його автоматників примножилися в наступному бою за великий населений пункт. Взвод першим піднявся в атаку і увірвався в село. Вигнавши фашистських головорізів з населеного пункту, гвардійці зайняли оборону в очікуванні відповідних підрозділів полку. Два рази гітлерівці ходили в контратаку і обидва рази відкочувалися назад. Розлючені, вони відкрили по сміливцям ураганний вогонь з шестиствольних мінометів.
В повітрі стояв безперервний ґвалт летять хв, у всі сторони розсипалися грудки землі разом з осколками смертоносного металу. Але не здригнулися, вони витримали випробування вогнем, були впевнені, що переможе гвардійська стійкість.
Це сталося вже в Угорщині. Взводу лейтенанта Пєнкіна було наказано разом з іншими підрозділами 15-го гвардійського воздушнодесантного полку переправитися на правий берег ріки Тиса, захопивши плацдарм, утримувати його до підходу головних сил. Переправа почалася близько півночі. Човни і плоти, рассредоточившись на воді, рушили до берега. До середини річки допливли благополучно. Але потім раптом в небо злетіли ракети, і над річкою стало світло, як вдень. Фашисти виявили десантників і відкрили по них вогонь з усіх видів стрілецької зброї, артилерії і мінометів. Навколо човнів та плотів без кінця рвалися снаряди і міли, піднімалися водяні стовпи…
Гвардійці налягли на весла. — Швидше, швидше, хлопці,— кричав Пєнкін підбадьорюючи бійців, які і без того гребли з усіх сил.
— Добиратися вплав!—наказав офіцер.
Добре, що у взводі всі вміли плавати. Але їм довелося нелегко. Під лютим вогнем ворога добиралися до берега. Не доходячи 30-40 метрів до першої лінії оборони фашистів, гвардійці відкрили по них шалений вогонь з автоматів і кулеметів, пішла в хід «кишенькова артилерія». Ворог не хотів здавати своїх позицій і люто чинив опір. Минуло не менше 40 хвилин жаркого бою, поки супротивник не відступив на цій ділянці.
До ранку плацдарм був розширений. Вночі сюди переправилися і підійшли інші підрозділи. На плацдармі з’явилося чотири гармати з полкової батареї 76 мм гармат. Це надихало бійців. Не зволікаючи ні хвилини, гвардійці займали оборону, обкопувались, закріплювалися.
Як тільки настав світанок, фашисти зробили спробу скинути гвардійців з плацдарму. Після короткої артилерійської підготовки вони рушили на бойові позиції десантників. Пішло кілька танків і до сотні гітлерівців.
— Приготувати гранати і пляшки!—наказав Пєнкін.
Коли фашисти підійшли метрів на 300-400, офіцер подав команду відкрити кулеметний вогонь. І як гітлерівці не прикривалися бронею, як не ховалися за танки, гвардійці зуміли відсікти ворожу піхоту від танків і розсіяти.
…А танки йшли. Грюкали їхні гармати і строчили безперервно кулемети. Здавалося, ніколи не вичерпається в цих проклятих, з білими хрестами на броні машинах запас снарядів і патронів.
— Гранати до бою,— скомандував взводний і першим побіг вперед по траншеї. А коли фашистський танк наблизився до нього, він розмахнувся і кинув під гусеницю в’язанку гранат.
Побачивши, як офіцер підбив танк, бійці осміліли, підбадьорились, приготувалися до бою. Другий танк підбив зв’язкою гранат сержант Н. Ярцев. Втративши два танки, ворог почав відходити назад. Але після нетривалої перерви фашисти знову пішли в атаку. На цей раз разом з танками рухалося чотири самохідних артилерійських установки типу «фердинанд».
І знову десантники пустили в хід зв’язки гранат і пляшки із запальною сумішшю. Особливо ефективними були об’єднані зв’язки, коли до гранат прикріплювалися пляшки. Від таких ударів швидше загорялися танки. Ними було підбито ще два танки. Піхоту знову зустріли дружним кулеметним вогнем. Захлинулась і ця атака ворога.
Третю атаку фашисти почали обхідним маневром з флангу. Але командир взводу розгадав задум ворога. Залишивши в траншеї кілька бійців, він з групою десантників рушив па фланг. Танки наближалися дуже швидко. Тоді Пєнкін наказав бійцям лягти на дно окопів і перебувати там, поки не пройдуть через них танки.
«Нехай думають, що тут нікого немає»,— вирішив командир. Задум його був простий: почекати, поки танки перетнуть траншеї, а потім раптово вдарити по них з тилу. Так і сталося. Як тільки фашистські танки наблизилися до окопів і стали їх перетинати, в них полетіли пляшки. Броньовані машини огорнулися клубами чорного диму. А выскакивавших з танків гітлерівців десантники знищували автоматів.
Так була відбита і третя ворожа атака в цей день на плацдармі. Більше доби трималися гвардійці на невеликому клаптику землі, на правому березі повноводної Тиси. Перед окопами взводу лейтенанта В. Пєнкіна німими свідками мужності і стійкості десантників стояли підбиті танки і дві самохідки.
Останній бій для Пєнкіна був на підступах до міста Комарно в Чехословаччині. Його взвод йшов на ворога в атаку. Попереду з автоматом рухався командир взводу молодший лейтенант Пєнкін. Йшов він сміливо, знаючи, що всі його бійці йдуть за ним, щоб перемогти ворога і в цьому бою. Прозвучала довга кулеметна черга, засвистіли густим роєм фашистські кулі. Одна з них влучила в серце героя.