Дана стаття присвячена Семена Гаркуші — відомого ватажка народних месників діяли в 60-80-ті роки XVIII ст. на території Лівобережної, Правобережної та Слобідської України. Протягом 15 років він наводив страх і жах на поміщиків-кріпосників, їх керівників та урядову адміністрацію.
Історик і етнограф України Н. А. Маркевич свідчить, що ім’я Гаркуші в Південній Русі так знаменито, як Стеньки Разіна в Північній, а територія «подвигів Гаркуші» тягнулася «від Умані до Полтави і від Казані до дніпровського Лиману. Ім’я його було прославлено».
Образ народного месника Гаркуші, його самовіддана боротьба, широка популярність серед пригнобленого і поневоленого селянства й козацької бідноти залишили глибокий слід у пам’яті народній і привернули до нього увагу фольклористів, письменників та істориків.
У 50-ті роки XIX ст. інтерес до селянських та їх ватажкам діяльності зріс. Народ пам’ятає справи своїх героїв, яким приписуються подвиги легендарних діячів. В народних переказах Гаркуша постає як людина гігантської фізичної сили: він міг зігнути руками срібний рубль, зупинити шестерню на млині. Народ приписував йому чудодійні властивості: його не брала куля, він звільнявся з в’язниць з допомогою розрив-трави, при необхідності перетворювався на птицю і пр. Гаркуша відбирав майно в одного багача і нагороджував їм десять бідних.
Тема про народного месника Гаркуші заслуговує уваги
Семен Гаркуша народився в 1739 році в селі Березань на правому березі Дніпра в Поліссі. Батько його Іван Миколаєнко був кріпаком поміщика Старинського. Хлопчик жив у злиднях і бідності, пас панські табуни. У 1748 році він пристав до проїжджали через село запорізьким козакам. Швидкий і допитливий хлопчик сподобався їм, і Яків Легкоступ незабаром усиновив його. Після смерті названого батька Семен став спадкоємцем його майна і в 17 років був записаний козаком Шкуринський курінь за прізвищем Гаркуша (він злегка заїкався, «гаркавил»). Семен Гаркуша прожив в Запорізькій Січі 16 років. Подробиць про його життя в Запоріжжі не збереглося. Відомо тільки, що він брав участь у морському поході під Очаків і воював проти турків у складі загону запорожців з 500 чоловік. У гарячих боях під Хаджибеєм був поранений.
Деякий час Семен Гаркуша займався торгівлею в містах і селах Лівобережної України, бував багато разів у Білорусії, що входила до складу Полину. Одного дня, при спробі провезти товари через кордон, польська уланського сторожа захопила все його майно і коней. Семен Гаркуша врятувався втечею в лісі.
У своїх походах і подорожах спостерігав Гаркуша гніт і насилля, жорстокість та знущання кріпосників над «черню бідній», яка всюди «терпить великі образи і розорення». До цього присовокупились і особисті образи. Втративши майна, Семен Гаркуша не міг вести самостійне господарство і опинився на становищі запорізької сіроми, змушеної йти на службу до козаків-багатіям.
Часті і сміливі напади Гаркуші та його загонів на будинку панів підняли на ноги карателів. На дорогах Чернігівської і Полтавської губерній була посилена варта, на ярмарках читали публікації про Гаркуші та його товаришах, але завдяки співчуттю пригнобленого населення, предупреждавшего його про небезпеку, що йому вдавалося переховуватися. Неодноразово карателі на-падали на слід Гаркуші, але він вислизав і разом з загоном з’являвся в іншому місці. Влітку 1773 року під час походу на Правобережну Україну, біля Межегорского монастиря, гаркушевцы були оточені, а потім схоплені великим загоном солдатів.
Гаркуша був битий батогом і засуджений на каторжні роботи в Оренбург, звідки у зв’язку з діями Омеляна Пугачова переведений в Таганрог. Через півтора року, взимку 1776 році, він втік з в’язниці разом з охоронцем Тимофієм і попрямував у Батурин і Терни. Тут він познайомився з Романом Босенко, своїм «постійним» товаришем із бідняків, і з О. Недонищенко.
Загін Гаркуші значно збільшився
До нього приєдналися Яків Косою, Осип Письмовий з Конотопа, Бараніченко з Києва, кілька людей з Харкова. На території Чернігівщини і Полтавщини в загін Гаркуші вступило багато кріпаків— Короп Селезень, Остренко, Суховієнко та ін. Популярність Гаркуші зростала, він діяв успішно, рішуче і енергійно. Почастішали напади на поміщиків, не щадили і духовенство. Загін Гаркуші скоїв напад на протопопа Федоровича (Нові Млини) та священика Прокоповича (село Чернецкое), а також у 1778 році на великого власника козацького старшину Борисенко. Гаркуша прагнув, пише Маркевич, «змусити скнару багатія поділитися з бідними».
Багатство і гроші розподіляли на три частини: собі, бідним і артілі. Сміливість і відвага Гаркуші та його побратимів зростала. Вони здійснюють напад на новгород-сіверського бургомістра Зіменко. Звідси загін рушив до Канева, а потім в Ромни, щоб запастися провіантом і фуражем. Тут Гаркуша був пізнаний сиділи в Роменському острозі козаком Осадчим, взято під варту разом з ватагою і більше року перебував у Глухівському острозі.
У 1779 році за пограбування новгород-сіверського бургомістра Глухівського суд відправив Гаркушу і його товаришів до Москви, де їх били батогами, наклали тавра на чолі і вилицях, вирвали ніздрі і відправили в Казань на каторжні роботи.
Втеча з тюрми
У травні 1781 року Гаркуша організовує втечу з казанської тюрми великої групи каторжників. Вони вийшли до Волги і тут отримали велику допомогу (їжу, одяг) від черемісів-рибалок, які і переправили їх за Волгу. Гаркуша, Босенко та Зименко тікають на Україну і зупиняються в містечку Сміливому, де у них було багато друзів. Тут Гаркуша створює новий загін, в який увійшли Босенко, Зименко, Дараган, запорожець Моргослеп, Подоляка, Романенко, Циганко та ін. Швидко пересуваючись, загін здійснює набіги на панські маєтки Лівобережної і Правобережної України.
Особливо великий резонанс отримав наїзд на маєток великого крепостника Холодовича в 1782 році Гаркуша діяв в Конотопі, Миргороді та Ромнах, де в 1784 році 17 лютого за доносом багатія потрапив в облаву і був схоплений. Справа Гаркуші і його товаришів розглядалася в Чернігівському, Новгород-Сіверському, Київському, Харківському та Катеринославському наместничествах. У 1785 році Гаркуша був засуджений на вічну каторгу, битий батогами (280 ударів).
Боротьба народних месників сприяла пробудженню у пригнобленого селянства духу непокори і розгортання антифеодальною боротьби.